Велика поезія нашого століття - це наука з дивовижним розквітом відкриттів, яка своїм завоюванням матерії окрилює людину, аби подесятирити її діяльність
Е. Золя
Еміль Золя - французький прозаїк, провідний теоретик і практик натуралізму. Розвиваючи традиції видатних французьких реалістів, Золя в новій естетичній площині досліджував гострі суперечності суспільного життя, відтворював звичаї і побут своєї епохи, осмислював глибини людського «я».
Здійснена письменником розробка теоретичних засад натуралізму надихалася прагненням перекинути міст від мистецтва до науки, однак його власна художня практика не вкладалася у визначені рамки й схеми натуралістичного напряму.
Натураліст з душею романтика
Е. Золя належить до тих митців, які в останній третині XIX - на початку XX ст. перебували в епіцентрі уваги Франції і всієї Європи. Як провідному письменнику натуралізму - одного з найзначніших напрямів, що був продовженням і водночас трансформацією реалізму, йому належали особливе місце й роль у тогочасному літературному процесі. За доби, що характеризувалася зміщенням акценту на суб’єктивізм у світосприйнятті й мистецтві, Золя, як і Толстой, але на свій лад, зберігав вірність об’єктивному світові як основному предмету творчості. У своїх творах, передусім у двадцятитомному циклі романів «Ругон-Маккари», він поставив за мету відобразити сучасну Францію так само повно й достовірно, як Бальзак відобразив Францію першої половини XIX ст. в «Людській комедії». Разом з тим Золя не обмежувався «соціальним дослідженням»: вбачаючи своє завдання також у введенні соціуму у світ природи, розкритті дії її законів у людському світі, він давав подвійне, природниче й соціальне, мотивування подій, що відбуваються у великій родині Ругон-Маккарів протягом чотирьох поколінь.
На шляху до великої епопеї нової доби
Майбутній письменник з’явився на світ 2 квітня 1840 р. в Парижі. Батька його Франческо (Франсуа) Золя, італійця за походженням, до Франції закинула доля чи, вірніше, нуртування історії; мати, Франсуаза Обер, була дочкою маляра-підрядчика з провінції Іль-де-Франс. 1844 р., отримавши підряд на будівництво каналу в місті Екс, що на півдні Франції, Франческо Золя перевіз туди родину. Там минули дитинство і юність Еміля, там він здобував освіту в місцевому колежі, там потоваришував із Полем Сезанном, у майбутньому видатним живописцем-постімпресіоністом, з яким відтоді дружив усе життя.
1847 р. родина Золя залишається без годувальника. 1858 р. матеріальна скрута змушує її переїхати до Парижа, куди Еміль прибуває з твердим наміром стати письменником.
Подробиці. Юнак живе впроголодь, у холодній мансарді на околиці столиці, перебивається випадковими заробітками, але непохитно просувається до своєї мети. Справи трохи поліпшилися, коли Еміль влаштувався працювати до видавництва «Ашет», разом з тим це відкривало йому певний доступ у літературні кола. Початкуючий письменник багато пише в різних жанрах, але, що цікаво, навіть під тиском злиднів не поспішає друкуватися. В одному з листів того часу Золя зізнається: «Я ні з чим ще не обізнаний як слід, і тому збираюся довго ще нічого не видавати, мені необхідно ще багато вчитися». Згодом він скаже: «Якщо у мене й не було віри у свій труд, то довіри до свого заповзяття мені ніколи не бракувало».
Писати Золя пробував ще в колежі, причому починав як поет-романтик. У цьому ж річищі він працював і в перші роки перебування в Парижі - тоді були створені романтичні поеми, позначені тяжінням до масштабності задумів, які, однак, лежали на поверхні й висловлювалися декламаційно. Далі естетико-літературні погляди Золя швидко змінюються: у середині 60-х років він стає прибічником реалізму, а під кінець того ж десятиліття приходить до натуралізму. У 1864 р. з’являється перша прозова збірка «Казки Нінон», романтична за своїм характером, навіяна легендами й переказами рідного Провансу. Романи середини 60-х років відбивають естетико-художню еволюцію молодого письменника, пошуки свого шляху в літературі. Першим зрілим твором Золя справедливо вважається «Тереза Ракен» (1868), який, разом з «Жерміні Ласерте» братів Гонкурів, був одним з перших натуралістичних романів у французькій літературі. Пізніше в нього виникає задум романного циклу «Ругон-Маккари». До Франко-прусської війни 1870-1871 рр. було написано перший роман епопеї - «Кар’єра Ругонів», але книжка вийшла друком уже після закінчення війни та падіння Паризької комуни, восени 1871 р.
Подробиці. Коли прусські війська почали просуватися до Парижа, Золя виїхав на південь Франції, де залишався до березня 1871 р. Республіканець і демократ за переконаннями, письменник вітав падіння ненависної Другої імперії, але подальші драматичні події французької історії викликали в нього замішання. Сприйнявши Паризьку комуну як вибух руйнівної стихії, Золя не став її прибічником, найбільше його непокоїла громадянська війна, що спалахнула в країні: «Це огидно. Точиться братовбивча війна, і у нас прославляють тих, хто вбив найбільше своїх співгромадян! Абсурд!» До встановлення Третьої республіки письменник поставився прихильно, однак досить скоро зрозумів, що корінних змін не сталося, а багатство й влада належать тим самим людям, що й за Другої імперії.
Розчарований суспільно-політичними подіями, Золя зосереджується на творчості, поступово зводячи гігантську споруду «Ругон-Маккарів». Він працює надзвичайно наполегливо й дисципліновано, методично здійснює свій план, щороку видаючи по роману, однак жаданий успіх не приходить. З кожним новим твором критики дедалі затятіше нападають на Золя. Його звинувачують в аморальності й розтлінності, у патологічній пристрасті до всього брудного й ницого, в органічній нездатності помічати в житті світле й високе та інших «гріхах». Один з критиків заявляє, що автор «Ругон-Маккарів» є явищем не літератури, а швидше психопатології і ним мають зацікавитися учені-медики. Так різко й запекло не критикували навіть Бодлера й Флобера...
Звісно, для заангажованих критиків був неприйнятний принцип безкомпромісної правди зображення життя, якого послідовно дотримувався Золя, адже він сміливо звертався до тих явищ дійсності, про які панівні верстви та їхні ідеологи воліли б мовчати. Однак слід узяти до уваги й те, що письменник, утверджуючи нову естетику, нове розуміння художньої правди, рішуче ламав обмеження й заборони щодо певних сфер життя, які вважалися «неестетичними», протипоказаними мистецтву; відкидав усілякі літературні конвенції, зокрема вводив у літературу «фізіологічну людину», що на той час вважалося неприпустимим.
Фото Ж.-Л. Шарме. Е. Золя. Малюнок з натури
І все ж таки, незважаючи на запеклу протидію критики, авторитет Золя в літературі неухильно зростав. Після публікації роману «Пастка» в 1877 р. до нього нарешті приходить слава, хоч і не без скандального відтінку. Люті нападки критиків на твір, у якому з невідпорною правдивістю зображувалося безпросвітне життя паризького робітничого передмістя, розпалювали цікавість читачів, і за короткий час «Пастка» витримала тридцять п’ять видань. У середині 70-х років творчість Золя здобуває визнання кращих майстрів художнього слова — Г. Флобера, Е. Гонкура, А. Доде, І. Тургенева, письменник стає учасником знаменитих в історії літератури «обідів п’яти»1. Хоча в цей період Золя приділяв багато уваги обґрунтуванню й захисту натуралізму, це не позначилося на інтенсивності його художньої творчості. Робота над «Ругон-Маккарами» тривала з тією ж методичністю, і у 80-х — на початку 90-х років з’являються романи, позначені особливою глибиною проникнення в дійсність і силою її художнього відтворення.
Незабаром письменник розпочинає роботу над двома новими циклами, пов’язаними між собою, - це трилогія «Три міста» і тетралогія «Чотири Євангелії». В обох циклах виявляється активний інтерес автора до нагальних суспільних проблем, але романи останніх років дедалі більше зміщуються в площину соціальної утопії, що тягне за собою витіснення реалістичного елементу умоглядними побудовами й проповіддю. Спираючись на еволюційну теорію розвитку суспільства, Золя утверджує в цих творах віру в неминуче торжество труда й науки, в їхню здатність перетворити суспільство на краще.
Подробиці. Високу громадянську мужність виявив Е. Золя у справі Дрейфуса, яка наприкінці XIX ст. сколихнула Францію. Капітан Дрейфус, єврей за походженням, був запідозрений у шпигунстві в генеральному штабі й засуджений військовим трибуналом на довічну каторгу. Вивчивши певні документи й пересвідчившись у невинності Дрейфуса, Золя опублікував відкритий лист президентові республіки Фору під заголовком «Я звинувачую», у якому викривав реакційну вояччину і в ім’я справедливості вимагав перегляду справи. Лист викликав справжню бурю в країні, а його автор опинився під загрозою арешту.
1 Ідея «обідів п’яти» належала Г. Флоберу. Раз на рік, починаючи з 1863 р., а пізніше щомісячно на ці вечірки збиралися Флобер, Золя, Доде, Е. Гонкур і Тургенев.
Афіша театральної постановки за романом Е. Золя «Пастка». 1900р.
Рятуючись від переслідувань, письменник змушений був виїхати до Англії. З цього приводу А. Чехов писав: «Золя виріс на цілі три аршини, від його протестуючих листів ніби свіжим вітром повіяло, і кожен француз відчув, що, слава Богу, є ще справедливість на світі і що, коли засудять невинного, є кому заступитися».
Цикл романів «Ругон-Маккари»: у майстерні митця
Запеклі нападки буржуазної критики на Золя значною мірою пояснювалися запереченням натуралізму, визнаним теоретиком і провідним майстром якого був письменник. Утверджуючи цей художній напрям своєю творчістю, в 70-80-х роках Золя велику увагу приділяв також його теоретичному обґрунтуванню й розробці, публікував збірники теоретичних і критичних праць, серед яких «Експериментальний роман» (1880), «Натуралізм у театрі» (1881) та інші. У Золя з’являються послідовники з числа молодих письменників, відтак наприкінці 70-х років створюється очолювана ним «Меданська група», до якої увійшли Гі де Мопассан, П. Алексіс, А. Сеар, Л. Еннік, К. Гюїсманс.
Стисло нагадаємо домінанти натуралістичного методу, зазначивши, що саме натуралісти почали застосовувати наукове поняття методу до художньої творчості. По-перше, це сцієнтизм, тобто орієнтація художнього мислення на наукове, зближення завдань і засобів літературної творчості з науковими (спостереження, вивчення, аналіз, «точне» відображення життєвих явищ). По-друге, це об’єктивність, тобто зображення дійсності як такої, що ніби сама себе розгортає і розповідає, без самовияву автора, котрий представлений у тексті позасуб’єктивно, як свідомість епохи («Письменник-натураліст, як і вчений, ніколи не присутній у своєму творі», — проголошував Золя). По-третє, це принцип життєподібності, що породжує, з одного боку, тяжіння до документованої розповіді, а з іншого — до відтворення життя в його повсякденно-побутовій правдоподібності. Четвертою домінантою натуралістичного методу є охоплення людського світу й світу живої природи одним поглядом і підпорядкування їх спільним законам; поєднання в потрактуванні зображуваного природних, переважно біологічних та фізіологічних, і суспільних чинників.
Неважко помітити, що три із засадничих принципів натуралізму в основному спільні з реалізмом, особливо в його французькому варіанті; відмінність полягає хіба що в більш послідовному їх дотриманні натуралізмом. Щодо четвертого принципу, то тут з’являються суттєві розбіжності, зумовлені тим, що реалізму й натуралізму властиві різні концепції людини. Звісно, реалісти не заперечували її біологічну природу, але базовим у них є розуміння людини передусім як суспільного явища. Відповідно в їхніх творах визначальна роль у зображенні персонажів, у мотивації їхніх характерів, їхньої поведінки й психології належить соціальним і соціально-ідеологічним чинникам. Натуралісти ж, зокрема Золя та його школа, вбачали в людині не лише суспільний феномен, а й частку природи, підпорядковану її законам. Відповідно у них маємо подвійне мотивування людських характерів і дій природними й соціальними чинниками.
Натуралізм як художня система має й іншу сторону, на якій часто робиться акцент. Це його фактографічність, старанне, але поверхове описування життєвих явищ. У різних літературах з’являлися численні твори, які містили розмаїту інформацію про сучасне життя, але водночас їм була властива нарисовість, якою підмінялося художнє зображення, що інтерпретує й узагальнює.
Отже, натуралізму притаманні дві різні художні стратегії, що, на перший погляд, суперечать одна одній. Насправді ж вони були взаємопов'язаними й взаємодіючими: тенденція до фактографічності, до точної фіксації «натурального» обличчя дійсності розглядалася, принаймні видатними письменниками цього напряму, як необхідна передумова до її глибинного осягнення, спертого на наукове пізнання. Надзвичайно виразно ця стратегія поєднання «руху вшир» з «рухом углиб» виявилася у творчості Золя.
Вершина творчості Е. Золя - двадцятитомний цикл «Ругон-Маккари», над яким він працював протягом 1869-1893 рр. Як зазначалося, задум цієї епопеї припадає на кінець 1860-х років, у лютому 1869 р. письменник опублікував проспект тоді ще десятитомного циклу, де сформулював його головні завдання.
Перше, «наукове», завдання полягало в тому, щоб «на прикладі однієї сім'ї вивчити питання спадковості й середовища. Крок за кроком просте жити ту потаємну роботу, яка наділяє дітей одного батька різними пристрастями й різними характерами залежно від схрещування спадко eux впливів і неоднакового способу життя». Друге, «соціальне», завдання автор визначив так: «Вивчити всю Другу імперію від державного перевороту до наших днів. Утілити в типах сучасне суспільство, негідників і героїв. Змалювати, таким чином, соціальний вік людства - у фактах і переживаннях, змалювати в незліченних конкретностях звичаїв і подій».
Із цими формулюваннями перегукується підзаголовок, який Золя дав «Ругон-Маккарам», - «Природнича й соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії». Він указує не лише на подвійне завдання епопеї, а й на намір автора мотивувати зображуване — «історію однієї родини» — природними, біологічними й соціальними чинниками. Хронологічні рамки циклу чітко визначені історією: це період Другої імперії, яка встановилася у Франції внаслідок державного перевороту 1851 р. й впала, коли Золя розпочав роботу над «Ругон-Маккарами», тим самим давши йому «жорстоку й необхідну розв’язку» (передмова до роману «Кар’єра Ругонів»).
Nota bene. Подібно до «Людської комедії» Бальзака, «Ругон-Маккари» не є простим зведенням творів у величезний комплекс. Це не лише кількісна величина, а й нова якість, своєрідний структурний утвір, що має свій специфічний зміст, набуває своїх значень і функцій. Романи, з яких складається епопея, існують не самі по собі, а як фрагменти величезного цілого, покликаного охопити життя суспільства певної епохи на різних його рівнях і в різних аспектах.
Як письменник-натураліст, Золя включає сім’ю Ругон-Маккарів до природних явищ і підпорядковує її дії загальним біологічним законам, але разом з тим виділяє суспільство зі світу природи, усвідомлюючи автономність існуючих у ньому відносин і чинників. Останні діють у Золя паралельно з природними, не розчиняючись у них. Сім’я в розумінні письменника - це клітина «соціального організму», що підлягає дії як біологічних, так і соціальних законів.
Золя цікавила передусім дія механізму спадковості, і саме її розкриття становило основну «наукову проблему» «Ругон-Маккарів». Письменник мав на меті знайти «генетичний код» кожного персонажа і показати його в дії — як він виявляється в нахилах і пристрастях, у характерах і вчинках, у життєвих долях різних членів родини. Та й весь величезний цикл мав продемонструвати невблаганну дію закону спадковості — у тому, як зрештою по-різному склалися долі нащадків Ругона, що мали здорову спадковість, і нащадків Маккара з неповноцінною спадковістю, ураженою алкоголізмом. Разом з тим Золя не надавав спадковості абсолютного значення, у нього характери й долі персонажів - це «наслідок схрещення спадкових впливів і неоднакового способу життя», тобто суспільного середовища.
Не менш важливим завданням Золя було «вивчити всю Другу імперію», «втілити в типах сучасне суспільство», змалювати цілий «соціальний вік людства». А це вже не що інше, як продовження бальзаківської традиції, бальзаківської соціальної епіки, і не випадково, за свідченнями очевидців, на робочому столі Золя лежали томи «Людської комедії» - як надихаючий приклад. Утім, між «Ругои-Маккарами» й «Людською комедією» є істотна структурно-композиційна відмінність: у першій з названих епопей маємо колективного героя — родину, тимчасом як книги Бальзака, за словами Золя, «заселяє цілий світ». Щоправда, Золя подбав про те, щоб надзвичайно розгалужена сім’я Ругон-Маккарів «проникла» в усі верстви суспільства, на різні його рівні й могла репрезентувати всю його соціальну структуру, а відтак її історія також є полем широкого соціального дослідження. Розгул егоїзму й корисливості, жадоба багатства й насолод, моральна розтлінність, характерні для зображуваної доби, захоплюють і сім’ю Ругон-Маккарів, представники якої «женуться за швидким і нерозбірливим у засобах збагаченням». Одні з них розбагатіють, інші, як писав Золя в уже згадуваному проспекті, «залишаться бідними, але недуга часу теж не пощадить їхнього розуму й тіла». А в підсумку всі вони «своїми особистими драмами розповідають про Другу імперію», виявляють її ницу сутність і пояснюють неминучість її ганебного краху.
Увесь цикл «Ругон-Маккари» можна умовно поділити на певні проблемно-тематичні групи. До першої з них належать романи при велику буржуазію: «Здобич», «Дамське щастя» й «Гроші». Друга тематична група - це романи про дрібну буржуазію, сите й самовдоволене французьке міщанство, яке було вірною опорою режиму Другої імперії. Серцевину цієї групи становлять «Черево Парижа» й «Накип».
Важливу тематичну групу утворюють романи про трудовий народ - про ремісників і робітників паризьких передмість («Пастка»), про вуглекопів та боротьбу труда й капіталу («Жерміналь»), про французьке селянство та владу землі над його життям і ментальністю («Земля»).
Подробиці. Епопея «Ругон-Маккари» охоплює й інші сфери тогочасної французької дійсності, життя інших суспільних верств і груп. Так, у романах «Завоювання Плассана» і «Провина абата Муре» значну увагу приділено церкві й церковникам. Притаманна Другій імперії моральна розтлінність відображена в «Нана», романі з життя куртизанок, який за визначенням автора, водночас є романом про «розклад, що йде знизу, про пастку, якій правлячі класи дали вільно розвинутися». Артистичному середовищу, проблемам мистецтва присвячений роман «Творчість», який дає багатий матеріал для з’ясування естетичних поглядів Золя періоду творчого розквіту й, зокрема, його тісних і неоднозначних зв’язків з імпресіонізмом.
Крім того, до «Ругон-Маккарів» входять романи, у яких Золя порушує наукові або науково-філософські проблеми, - певною мірою вони є аналогом «філософських етюдів» у «Людській комедії», принаймні на них покладаються близькі або схожі завдання. Почасти це притаманно вже «Провині абата Муре», але особливо характерні в цьому відношенні романи «Радість життя» й «Доктор Паскаль», у яких Золя прагнув піднятися до узагальненого науково-філософського тлумачення величезного емпіричного матеріалу, представленого в циклі, до тлумачення проблем буття.
Є в «Ругон-Маккарах» і невелика група романів, визначених автором як ліричні — на противагу основному масиву «експериментальних». Ці твори («Сторінка кохання», «Мрія», почасти «Провина абата Муре» і «Радість життя») вирізняються за змістом, що характеризується певною камерністю й тонким психологізмом, і за колоритом - вони написані ніби акварельними фарбами, у них відсутній, кажучи словами Горького, «похмурий, темними олійними фарбами, живопис Золя». Вкраплені в цикл, названі романи мали дещо урізноманітнювати його і змалюванням світлих сторін людської душі порушувати гнітючу монотонність тяжких картин суворої ДІЙСНОСТІ, її жорстокості Й бруду.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Е. Золя розпочав літературну творчість як...
A. ...натураліст.
Б. ...романтик.
B. ...символіст.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Головним твором Е. Золя є...
A. ...роман «Тереза Ракен».
Б. ...роман «Кар’єра Ругонів».
B. ...цикл романів «Ругон-Маккари».
Г. ...роман «Жерміналь».
3. Наведіть основні факти біографії Е. Золя.
II рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Під заголовком «Я звинувачую» був надрукований...
A. ...роман Е. Золя.
Б. ...відкритий лист Е. Золя президентові республіки.
B. ...один з останніх циклів романів письменника.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Цикл «Ругон-Маккари» мав своїм підзаголовком таке формулювання...
А. ...«Історія занепаду однієї родини».
Б. ...«Історія Другої імперії».
В. ...«Природнича й соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії».
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Перший зрілий твір Золя, який водночас був одним з перших у французькій літературі натуралістичним романом, називається...
A. ...«Казки Нінон».
Б. ...«Сповідь Клода».
B. ...«Тереза Ракен».
Г. ...«Заповіт померлої».
III рівень
1. Які завдання ставив перед собою Е. Золя, працюючи над циклом романів «Ругон-Маккари»?
2. Які особливості романного циклу «Ругон-Маккари» надають підставу визначати його як епопею?
3. Як критика сприйняла публікацію перших романів цього циклу? Чим пояснюється така реакція?
IV рівень
1. Схарактеризуйте основне коло тем і проблем, порушених в «Ругон-Маккарах». Наведіть приклади переплетення «соціального» й «природно-біологічного» планів художнього зображення в цьому циклі.
2. Поясніть, чому в «Ругон-Маккарах» саме родина стала полем аналітичного дослідження суспільства.
3. Визначте основні спільні та відмінні риси епопей Бальзака й Золя. Теми рефератів: «Місце й роль Е. Золя у французькій і європейській літературі останньої третини XIX - початку XX cm.»; «Основні етапи еволюції творчості Е. Золя»; «Е. Золя як теоретик і практик натуралізму».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Стисло схарактеризуйте дві головні тенденції натуралізму. Яка з них переважала у творчості Е. Золя?
2. Що мав на увазі Е. Золя, проголошуючи: «Принципи натуралізму знову змушують нас звернутися до витоків нашого театру, до принципів класицизму»?
3. Поясніть концепцію «фізіологічної людини», введену Е. Золя в художню літературу.