Роман «Кар’єра Ругонів» є інтродукцією циклу «Ругон-Маккари». Як зазначено в авторській передмові, Золя дав цьому твору й другу, «наукову», назву — «Походження», оскільки в ньому розповідається про походження режиму Другої імперії та родини Ругон-Маккарів. А це означає, що в
«Кар’єрі Ругонів» маємо, власне, два сюжети - соціально-політичного й сімейно-побутового романів. У першому йдеться про виникнення, розгортання й фінал реального історичного процесу, хоча й представленого в зниженому, провінційному, варіанті; у другому подається зав’язка сімейно- побутової історії, яка розгортатиметься в двадцятитомний цикл романів. Ці сюжети є різнорідними на всіх рівнях, але слід сказати, що авторові вдалося міцно їх пов’язати й досягти художньої цілісності твору.
Художній простір «Кар’єри Ругонів» - провінційне місто Плассан та його округа, де створюється загін повсталих ремісників і селян, що виступили на захист республіки, тимчасом як у місті буржуа готують проти неї заколот. Час цього сюжету стиснуто до кількох тривожних і напружених днів грудня 1851 р., його рамки визначаються появою та розгромом загону повстанців і торжеством змовників. Він набирає виразно трагедійного звучання й тяжіє до драматичної концентрації змісту. Розвиваючи інший, соціально-побутовий, сюжет, письменник виходить за вказані часові рамки, робить екскурси в минуле, розповідаючи про родовід Ругон-Маккарів і визначаючи їхній «генетичний код».
Подробиці. Державний переворот 1851 р., що призвів до встановлення Другої імперії, Золя, як уже зазначалося, зображує в зниженому, провінційному, варіанті - як трагіфарс. Він постає на сторінках роману «мишачою метушнею» ницих і підлих, зажерливих і полохливих провінційних міщан, яких підштовхують до дій страх перед народом і ненависть до республіки. За три з половиною роки, що минули після Лютневої революції 1848 р., буржуа дійшли висновку, що їхнє «життя повне всіляких потрясінь, і вони тремтіли за свою калитку». Неспроможність тримати народ у покорі, нездатність гарантувати недоторканність майна й капіталів - ось головне звинувачення, яке буржуа висувають республіці, головна причина ненависті до неї. Однак жалюгідний політичний фарс обертається трагедією для народу й країни.
Епопейний сюжет роману
У грудневих подіях 1851 р. для Золя є й інший вимір, високий і трагічний, — злет народної активності та розгром народного повстання. Вони сприймаються й трактуються письменником як суспільно-політична драма. Власне, народне повстання - це епопея, що вторгається в задушливий світ буржуазно-міщанського Плассана, у розігруваний тут політичний фарс.
Подробиці. Подих епопеї, її внутрішня масштабність відчуваються вже в першому розділі роману, коли юні Сільвер і М’єтта спостерігають за походом повстанців у світлі морозної місячної ночі: «Натовп насувався в могутньому, нестримному пориві. Грізним і величним було це вторгнення багатьох тисяч людей у мертвотний крижаний спокій безмежного горизонту. Шлях перетворився на потік, хвиля йшла за хвилею, і здавало ся, їм не буде кінця-краю. Із-за повороту з'являлися все нові й нові чорні валки, і їхній спів приєднувався до громового голосу людської бурі... Марсельєза виповнила небо, наче гіганти сурмили у велетенські труби, і пісня тріпотіла, дзвеніла міддю, перекочуючись через усю долину».
Для зображення цього походу - і загалом епопеї народного повстання - необхідні були інші виміри й барви, інша тональність і стилістика, ніж для змалювання міщанського побуту чи вчиненого буржуа «державного перевороту». Натураліст Золя тут стає романтиком, у його стилі з’являються емоційна піднесеність, романтична патетика й символіка (загалом романтичний елемент не протипоказаний натуралізму Золя, а швидше є специфічною складовою його поетики). Могутній рух людської маси, охопленої одностайним поривом, втягує Сільвера й М’єтту, вони пристають до повстанців, і незабаром дівчині здається, «що не вони йдуть, а Марсельєза несе їх... Людські хвилі текли разом з потоком звуків». У руках М’єтти опиняється криваво-червоний прапор повстанців, який майорить над її головою, і «в цю мить вона здавалась уособленням вічно юної Свободи», навіюючи асоціації зі знаменитою картиною романтика Е. Делакруа «Свобода, що веде народ»
У контексті роману, у міру його розгортання образи Сільвера й М’єтти щоразу відчутніше набувають своєрідного символічного змісту. Ця юна пара, щедро наділена молодістю й красою, душевною чистотою й благородством прагнень, дедалі тісніше пов’язується з республікою та боротьбою за неї і, зрештою, стає їхнім уособленням, їхнім символом. Символічного звучання набуває і загибель Сільвера й М’єтти у фіналі роману. Вона передусім означає, що з життя йде душевна чистота й безкорисливість, що торжествує зло, людська ницість і підлість, хижий егоїзм, утілені в Ругонах і їхніх поплічниках, котрі стають вірною підпорою імперії.
З персонажів, які належать до цього епопейного плану роману, докладно змальований Сільвер Муре, син Урсули Маккар і небіж П’єра Ругона. Ще хлопчиком він втратив батьків і ріс «всіма покинутий, обмиваючись слізьми», потім Аделаїда дала йому притулок у своїй халупі. За словами автора, тяжке й безрадісне дитинство Сільвера «загартувало його душу, сповнену високих поривань». У романі докладно переповідається коротке життя героя, причому увага зосереджується на його духовному світі, на процесі формування цілісної й шляхетної натури, вільної від егоїстичних помислів і пристрастей.
Подробиці. Малюючи психологічний портрет Сільвера Муре, Золя пише: «Його полонила мрія всіх знедолених, мрія про загальне щастя: слова “свобода”, “рівність”, “братерство" лунали для нього як благовіст, зачувши який віруючі падають навколішки. Дізнавшись, що у Франції про голошено Республіку, він вирішив, що відтепер для всіх настане небесне раювання. Деяка освіченість давала йому змогу бачити далі, ніж інші робітники, але безмежна наївність, цілковите незнання людей робили з нього непоправного мрійника, який вірив у райський сад, де панує споконвічна справедливість». Як бачимо, і в змалюванні молодого героя, овіяного духом високої романтики, Золя залишається тверезим аналітиком.
«Генетичний код» Ругон-Маккарів
Паралельно з розповіддю про походження Другої імперії в романі розгортається оповідь про походження родини Ругон-Маккарів, про її перше й друге покоління. Тут Золя, так би мовити, виступає в третій іпостасі - уже не як епік романтичного складу, що поетизує народний рух на захист республіки, і не як викривач політичного фарсу, майже сатирик, а як письменник-аналітик, що дотримується «наукового методу» і прагне бути об’єктивним, безстороннім, точним. Тут завдання автора полягало в тому, щоб визначити «генетичний код» розгалуженої родини Ругон-Маккарів і, простежуючи розмаїтість подальших варіантів цього коду, розкрити дію закону спадковості та його вплив на характери й долі членів родини, що мислилося Золя як своєрідна соціофілософська проекція на все людство.
Родовід Ругон-Маккарів автор веде від Аделаїди Фук, «доньки най- багатших городників у всій окрузі». До «Доктора Паскаля», останнього роману циклу, він приклав старанно виписане «родовідне дерево Ругон- Маккарів», стовбуром якого є Аделаїда. Вона була жінкою «високою, тонкою, блідою, з розгубленим виразом обличчя й чудними повадками... які з роками ставали все чуднішими». Після смерті батьків Аделаїда, на подив усього Плассана, вийшла заміж за наймита, прийшлого селянина Ругона, і народила сина П’єра. Коли за рік Ругон помер від сонячного удару, жінка завела коханця на прізвисько Маккар-волоцюга і прижила з ним двох дітей, Антуана й Урсулу. Дітьми Аделаїди й був покладений початок двох основних відгалужень родини - Ругонів і Маккарів, розвиток яких в основному відбувається різними шляхами й набирає різного соціального й «наукового» змісту.
Дія закону спадковості, досліджувана Золя, виразно позначається вже на другому поколінні, на дітях Аделаїди, і ще яскравіше - на третьому, на її онуках. Нащадки Аделаїди й селянина Ругона, які поєднали у своєму «генетичному коді» душевне здоров’я й урівноваженість батька з нервовою збудливістю матері, здебільшого виявляються активними та наполегливими й домагаються успіхів у житті, піднімаючись по соціальній драбині, тимчасом як нащадки Аделаїди й Маккара, обтяжені психічним неврозом матері й алкоголізмом батька, виявляються невдахами й скочуються на дно суспільства.
Фортуна Ругонів, їх піднесення на вищий суспільний рівень були закладені П’єром Ругоном за активної участі Фелісіте, його владної і честолюбної дружини.
Ж.-Ф. Мілле. Вечірня молитва
Подробиці. У П’єрі, коментує Золя, риси батька й матері, поєднавшись, «“вдосконалили” одні одних». І далі: «В усій його товстій, присадку ватій постаті, в довгастому безбарвному обличчі, в якому батькові риси пом'якшувалися витонченістю ліній материного обличчя, вже можна було прочитати таємне, хитре честолюбство й невгамовне прагнення задовольнити його, черстве серце і невсипущу заздрість селянського сина, з якого багатство й материна нервозність зробили буржуа».
Дія спадковості не менш виразно виявляється в другому поколінні Ругонів, зокрема в трьох синах П’єра. Старший, Ежен, переїздить до столиці, бере активну участь у державному перевороті, робить блискучу політичну кар’єру й стає міністром Другої імперії. Наймолодший, Арістід, уже після перевороту приїздить до Парижа, де, змінивши прізвище на Саккара, стає ділком великого масштабу, «фінансовим олігархом». У романі про нього сказано: «...гроші він любив так, як його брат владу». У «Кар’єрі Ругонів» він виглядає досить комічно, але далі, у романах «Здобич» і «Гроші», орудує мільйонами й стає уособленням сили грошей, креативної і воднораз руйнівної. Середульший син П’єра, Паскаль, присвячує себе науці. Він видатний учений, медик і природодослідник, якого Золя ставить поза кланом Ругонів. Характеризуючи Паскаля, автор пише: «Він належав до тих типів, які часто спростовують закони спадковості. В сім’ї інколи народжується істота, в якій виявляються творчі сили природи: Паскаль не скидався на Ругонів ні духовно, ні фізично».
По-іншому складаються долі дітей, онуків і правнуків Аделаїди й Маккара. Син Антуан успадкував їхні найбільші вади й найгірші пороки. І якщо в Маккара-волоцюги вони виявлялися «з якоюсь повнокровною відвертістю», то «у сина перетворилися на боягузливу і лицемірну лотайність». В особі Антуана маємо завершеного покидька, якого Золя змальовує зі специфічною натуралістичною повнотою й рельєфністю. У Антуана і його дружини Фіни, доброї працьовитої жінки, народилося троє дітей: син Жан і дві доньки, Ліза та Жервеза.
Nota bene. Слід зазначити, що у відгалуженні Маккарів ще складніше й неочікуваніше виявляється дія генетичного чинника, що втілюється у розмаїтості характерів і доль. Спадкові риси й нахили притаманні всім названим дітям, але ницість і паразитизм батька всім їм чужі, тією чи іншою мірою в них продовжується лінія матері. Зауважмо, що в «Кар’єрі Ругонів» це ще молоді люди, але в них уже визначаються характерні риси, які вповні виявляться в зрілому віці, тобто вже за рамками твору, що відкриває цикл. Там вони нерідко зазнають еволюції, іноді ґрунтовної.
Прикладом може бути Жак Маккар - один з персонажів епопеї, необтяжених тими чи іншими спадковими комплексами. У «Кар’єрі Ругонів» це молодий селянин, порядний і роботящий, але обмежений і покірливий, який дозволяє батечкові Антуану безсоромно себе оббирати. Цікава метаморфоза відбувається з цим образом у «Розгромі», передостанньому романі циклу, у якому відтворюються трагічні події історії Франції, поразка у Франко-прусській війні 1870-1871 рр. і Паризька комуна. Тут образ Жана Маккара набирає масштабного соціоісторичного змісту, виступає уособленням «здорової частини нації», з якою Золя пов’язує надії на відродження країни. Здоровою і цілісною натурою, спадково близькою матері, є також Ліза, яка в романі «Черево Парижа» стає власницею ковбасної крамниці на Центральному ринку Парижа й перетворюється на завершене втілення процвітаючого міщанства, ситого й бездуховного існування. Інший характер й інша доля у Жервези: генетично вона споріднена з батьком (схильність до алкоголізму), але це поєднується в неї з працьовитістю й добротою. В основі своїй це трагічний образ простої жінки, причому роль фатуму в її долі відіграють алкоголізм і злидні.
Наведених прикладів досить (а їх можна легко множити), щоб пересвідчитися в тому, що Золя не спрощував дію генетичних чинників, за що нерідко дорікали йому критики й літературознавці. Насправді ж письменник був свідомий складності дії закону спадковості, у якій не виключав певної загадковості. Ще в першому плані «Ругон-Маккарів» як десятитомного циклу (1869) Золя проголосив намір «простежити крок за кроком ту потаємну акцію, яка наділяє дітей одного й того самого батька різними пристрастями й різними характерами залежно від схрещування спадкових впливів та устрою життя».
Соціальний аспект історії Ругон-Маккарів
В епопеї досліджується й відтворюється не лише біологічна історія родини Ругон-Маккарів, а й соціальна історія в широких часопросторових вимірах. Причому ці історії не нашаровуються одна на одну, а подаються як цілісний процес, у цілісній взаємопов’язаності й взаємодії. Однаковою мірою це виявляється як у потрактуванні піднесення, фортуни Ругонів, так і зворотного руху Маккарів, їхньої деградації. Важливо наголосити, що Золя дає у своєму романному циклі таку ж ґрунтовну, ретельно розроблену соціальну мотивацію того, що відбувається з численною, розгалуженою родиною Ругон-Маккарів. Виразно все це виявляється і в «Кар’єрі Ругонів», де закладено генеральні теми й колізії циклу.
Почнемо з чіткого позиціонування родини Ругон-Маккарів у соціальній структурі тогочасного французького суспільства. Ругони посідають у ній проміжне становище між багатими буржуа й бідним простолюдом, що закріплюється й топографічно: «їхній будинок був на краю старого кварталу, тобто вони лишалися в тій частині міста, де жив простий люд. Правда, з вікон старої квартири, за кілька кроків від себе, вони бачи ли місто багатих: вони зупинилися на порозі обітованої землі». Подружжя Ругонів вважало себе жертвою несприятливих життєвих обставин, і це розпалювало в нього жадобу багатства й респектабельності. Щодо Маккарів, то вони належали до найнижчої верстви населення Плассана, до того ж, обібрані Ругонами, опинилися на межі злиднів, і не тільки символічно, їхнім осередком залишається халупа родоначальника, яка служить пристановищем Аделаїді.
Водночас Золя вписує родину Ругон-Маккарів у соціально-історичний контекст.
Nota bene. Тут важливо нагадати, що в середині XIX ст. у Франції продовжувалося переструктурування суспільства, розпочате ще Великою революцією кінця XVIII ст., котра, як відомо, завершилася реставрацією «старого режиму» після розгрому Наполеона. Французькі революції XIX ст. (1830,1848, 1871) були, зрештою, не що інше, як спроби демократичних сил довести до кінця «велику революцію».
Не увінчалася успіхом і революція 1848 р., про яку йдеться в романі, виникла складна ситуація, що обернулася встановленням Другої імперії. Для «маловідомих і малошанованих сімей», які обраховувалися тисячами, відкрилася можливість збагатитися і «вийти в люди». До таких сімей належали й Ругони. Окреслюючи експозицію їхньої «кар’єри». Золя пише: «Революція 1848 р. застала Ругонів насторожі: всі вони були озлоблені безталанням і ладні за горло схопити фортуну, аби тільки трапилася їм у глухій місцині. Усі члени цієї родини вичікували подій, як розбишаки в засідці, готові кинутися на здобич».
Ватажком цієї зграї стає П’єр Ругон, який, здавалося б, за своїми об’єктивними даними був для цього найменш удатний. Однак, з одного боку, збіг обставин чи то рух історії, що сприяли піднесенню подібних типів, а з другого — вроджені якості, «генетичний код» уможливлюють його успіх. Неотесаний селянин, грубий і малоосвічений, вільний від будь-яких моральних гальм і обмежень, готовий заради вигоди на будь- яку підлоту, він якнайкраще відповідав боротьбі за життєвий успіх у своєму середовищі. Цю нещадну боротьбу П’єр розпочав у власній родині, прибираючи до рук садибу й статки, оббираючи матір та зведених брата й сестру. З’ясувавши, що є єдиним законним сином, оскільки Урсула й Антуан діти позашлюбні, він робить висновок, що будинок і все майно мають належати тільки йому. Відтак П’єр починає розмірковувати, як викинути за поріг найближчих родичів і загарбати всю спадщину. Матір він вважав за божевільну (як і всі в Плассані) й дуже швидко взяв над нею владу: «Вона тремтіла перед ним, як маленька дівчинка, що завинила й боїться різки». Удавшись до прямого шахрайства, П’єр змусив Аделаїду підписати купчу - нібито на продаж йому будинку й садиби - і забрав у неї розписку за буцімто одержані гроші, з яких жінка не побачила жодного су. Сховавши розписку в кишеню, він подумав: «Хай-но тепер вовченята вимагають від мене звіту. Я скажу, що стара все розтринькала». Аделаїда перебралася в халупу Маккара-волоцюги й зачаїлася там, чому П’єр був безмежно радий, вважаючи, що мати його компрометує.
Волею обставин П’єр Ругон, так би мовити, входить у сферу політики, залишаючись тим же дрібним буржуа, торгівцем, що над усе прагне збагачення. Цьому особливо посприяли його дружина Фелісіте й старший син Ежен.
Наділена тонким розумом і непогамовним честолюбством, Фелісіте була переконана в тому, «що чоловіка ліпить жінка, і... вважала себе здатною зробити з пастуха міністра». Приваблена широкими плечима й міцною кремезною статурою Ругона, вона вирішила, що «чоловік з такою статурою зможе легко й бадьоро знести весь тягар інтриг, який вона збиралася звалити йому на плечі». Запримітила Фелісіте й те, що П’єр аж ніяк не телепень, що під його зовнішньою незграбністю прихований чіпкий практичний розум. Вона остаточно в цьому переконалася, знайшовши в шухляді чоловіка розписку Аделаїди на п’ятдесят тисяч франків. Спочатку Фелісіте розгубилася й навіть злякалася, але зрештою її повага до П’єра тільки зросла.
Ж.-Ф. Мілле. Пообідній сон
Щодо Ежена, то, встановивши зв’язки з батьками в інтересах партії бонапартистів, він зі свого боку підштовхнув їх у політику. Так у Плассані з’являється «жовтий салон» Ругонів, що згуртовує буржуа, які ненавидять республіку й жадають «порядку в державі». П’єр отримує від сина інформацію про хід справ у столиці й підказки, як діяти в Плассані, і завдяки цьому у вирішальний момент стає «вершителем державного перевороту» в місті. Не позбавлений честолюбних намірів і бажань, у фіналі роману він разом з дружиною насолоджується почестями, однак головним побудником його дій незмінно виступає корисливий інтерес. Головна мета, заради якої П’єр вступає в ризиковану політичну гру, - це винагорода за участь у цій грі, прибуткова посада.
Подробиці. Промовистою в цьому плані є сценка, яка розігрується між подружжям Ругонів після повідомлення Ежена про те, що батько незабаром зможе отримати посаду за бажанням. Фелісіте називає посаду мера, але П’єр рішуче її відхиляє: «Мера! Отакої! Це ж посада без окладу!». Він беззастережно віддає перевагу прибутковій посаді збирача податків, і тут «в їхній розмові великі цифри прибутків посипались, мов ракети, і це розпалювало Фелісіте. Вона аж крутилася від нетерплячки...».
Так само докладно, у тому ж таки аналітичному ключі, виписаний у романі Антуан Маккар, зокрема соціальний аспект цього образу. З Антуана розпочинається друге відгалуження родини, і її деградація розкривається в ньому чи не найбільш концентровано й виразно. Зі зведеним братом Антуана поєднує палка жадоба збагачення й невгамовне прагнення до задоволення бажань, але все це проявляється в нього по-іншому; братів розділяють не лише різні «генетичні коди», а й різне соціальне становище. Егоїстичний інстинкт у обох є стрижневим, але П’єр Ругон виявляє ще розум і волю, йому не чуже й честолюбство, тимчасом як Антуан залишається на примітивному рівні, близькому до тваринного егоїзму. У романі говориться: «...після десяти років байдикування Мак- кар дійшов висновку, що він все ще багато працює. Він мав одну мрію - знайти спосіб добре жити, нічого не роблячи... Він потребував і смачної їжі, і цілковитого неробства».
Пограбований Ругонами, Антуан опиняється в становищі напівлюмпена, з якого виходить, одружившись з роботящою Фіною. За рахунок нещадної експлуатації своєї сім’ї він отримує можливість жити в неробстві й відносному достатку, але в душі вважає себе жертвою соціальної несправедливості. Плекаючи жагучу ненависть до багатих, і передусім до Ругонів, Антуан Маккар втягується в події, які розігруються у Франції на межі 40-50-х років. Він вітає Лютневу революцію 1848 р. й стає палким прихильником республіки.
Подробиці. Золя пише про це так: «Кожна політична партія має своїх блазнів і своїх негідників. Антуан Маккар, палаючи від заздрощів і ненависті, мріючи про помсту всьому суспільству, сприйняв республіку як щасливу еру, коли йому дозволено буде набити кишені за рахунок сусіда й навіть задушити цього сусіда, коли той насмілиться виявити незадоволення. Життя завсідника кав’ярень і читання газетних статей, яких він не розумів, обернули його на крикуна, що проповідував найхимерніші політичні погляди».
Не розібравшись в ситуації, Антуан виставляє себе вірним прибічником республіки й під час державного перевороту, а коли неминучість перемоги «партії порядку» стає очевидною, замислюється над тим, що для порятунку « йому конче треба продати себе реакціонерам «. Без вагань і докорів совісті він пристає на пропозицію Ругонів організувати атаку республіканців на мерію і наразити їх на кулі національної гвардії. Єдине, що непокоїть Антуана в цей час, - не продешевити в змові й одержати від Ругонів домовлену суму в тисячу франків. Своїй матері він самозадоволено заявляє, протиставляючи себе Сільверу: «Не можна бути таким дурнем, як він... Хіба варто ризикувати своєю шкурою заради ідеї? Я, скажімо, обладнав свої дільця». Цікаво, що змінюється і його ставлення до зведеного брата: «А щодо Ругона, то я його шаную. Це людина з головою й до того ж смільчак».
Роман завершується подвійним фіналом: вбивством Сільвера й урочистим бенкетом переможців у «жовтому салоні» Ругонів. Утім, ще й прокляттями збожеволілої Аделаїди, яка, почувши постріли й брязкіт золота, якимсь потаємним відчуттям пов’язала їх зі смертю Сільвера й рушила, розмахуючи карабіном, на синів. «Це ви стріляли! - крикнула вона. - Я чула брязкіт золота... Горе мені! Я породила вовків... цілу сім'ю, цілий виводок вовків... Була тільки одна нещасна дитина, й ту вони зжерли... всі накинулися на неї; ще й досі їхні пащі в крові... Ох, прокляті! Вони грабують! Вони вбивають! І живуть собі панами. Прокляті! прокляті! прокляті!» Тоді перед Паскалем «на мить, немов осяяна блискавкою, постала майбутність Ругон Маккарів, цієї зграї ви пущених на волю апетитів, що пожирають здобич у блиску золота й крові».
Ця сцена є передусім заключним акордом «епопейного» сюжету твору, який витримується переважно в романтичному стилі; причому, як небезпідставно вважають сучасні французькі дослідники, романтизм тут відчутно набирає тонів і відтінків, що їх можна назвати сюрреалістичними.
Особливості поетики й стилю роману
Теоретично Золя вважав, що в ідеалі літературний твір має бути «протоколом життя», який не залишає місця уяві й вимислу, однак у своїй художній практиці часто забував про цей постулат. Саме Золя ввів у літературну практику збирання й вивчення життєвого матеріалу як першу й обов’язкову стадію творчого процесу. Він навіть відмовлявся від сюжетотворення в традиційному розумінні, вважаючи, що сюжет має складатися, підказуватися структурою «шматка життя», який письменник обирає для вивчення й аналітичного відтворення.
Щоправда, у цьому питанні Золя до певної міри спрощував свій творчий метод, адже насправді він надавав великого значення розробці сюжету й композиції романів, не гребуючи досвідом видатних майстрів - Гюго, Бальзака, Достоєвського та інших. Однак передусім тут слід звернути увагу на те, що письменник не компонував свої романи з «готових фактів». Факти піддавалися, так би мовити, художньому переплавленню в творчій лабораторії Золя, перетворювалися в художню матерію, в образи і вже в такому вигляді входили у твори. Можна сказати, що митець працював, оперуючи не документами й спогадами, а породжуваними ними образами й передчуваннями і настільки входячи в ці по суті уявні світи, що плакав над стражданнями своїх вигаданих героїв і палав їхніми пристрастями. Таких емоційно насичених, навіть перевантажених сцен та епізодів багато і в «Кар’єрі Ругонів», особливо в сюжетній лінії Сільвера й М’єтти.
Не можна проминути того факту, що Золя ввів у літературу «фізіологічну людину», прагнучи до того, щоб вона перестала бути «літературою бюстів», яка ігнорує нижню частину тіла. Загалом слід сказати, що натуралісту Золя було тісно у власних теоретичних приписах і, більше того, — у рамках реалістично-натуралістичної художньої системи. У ньому жили темперамент романтика, поривання до далекосяжних проекцій і масштабних узагальнень, що виявляється майже в усіх його творах. Повною мірою це стосується й роману «Кар’єра Ругонів», де, як уже зазначалося, автор часто виходить у простір історичних, соціологічних, природознавчих роздумів та ідей, що тягне за собою звернення до символіки й міфології, введення в текст міфічних образів і паралелей. Вони проливають несподіване світло на зображувану буденність і надають її постатям і драмам нових вимірів і значень.
До найхарактерніших рис стилю Золя, зокрема роману «Кар’єра Ругонів», належить домінування візуальних образів, їхня надзвичайна яскравість і пластичність. Сам письменник сказав про це так: «Моє зорове сприйняття світу відзначається яскравістю, винятковою гостротою... Коли я викликаю в пам’яті предмети, що бачив раніше, вони по стають переді мною такими, якими вони є в натурі, з їхніми лініями, формами, кольором, запахами, звуками».
Роман «Кар’єра Ругонів» вийшов друком відразу після франко-прусської війни й падіння Паризької комуни і не мав значного резонансу. Критиками цей твір оцінювався по-різному, але переважали негативні відгуки. Високо, а то й захоплено відгукнулися на нього Г. Флобер і Гі де Мопассан. Флобер назвав роман «жорстокою й чудовою книгою» і писав у листі до автора: «Я й тепер ще під її враженням. У вас видатний талант, і ви славна людина». Захоплено й точно висловився про роман Мопассан: «“Кар’єра Ругонів” - могутній твір, у якому закладено зав’язі всіх інших романів Золя».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Роман «Кар'єра Ругонів» є...
A. ...першим романом у циклі «Ругон-Маккари».
Б. ...кульмінаційним романом циклу «Ругон-Маккари».
B. ...підсумковим романом циклу «Ругон-Маккари».
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Родовід Ругон-Маккарів автор веде від...
A. ...П’єра Ругона.
Б. ...Аделаїди Фук.
B. ...Антуана Маккара.
Г. ...Урсули Маккар.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Роман «Кар'єра Ругонів» написаний у річищі...
A. ...натуралізму.
Б. ...реалізму.
B. ...символізму.
II рівень
1. Які суспільно-історичні події утворюють тло сюжету в романі «Кар’єра Ругонів»?
2. Схарактеризуйте «генетичний код» родини Ругон-Маккарів.
3. Наведіть приклади проявів цього «коду» в різних лініях і генераціях сім’ї Ругон-Маккарів.
III рівень
1. Схарактеризуйте образи П’єра Ругона й Антуана Маккара. Який внутрішній зв'язок існує між цими образами?
2. Розкрийте соціальний аспект історії Ругон-Маккарів. Чи впливають соціальні обставини в романі на характер і долю центральних персонажів?
3. Як зображено в романі сцену повстання? Що надає їй епічних і романтично-піднесених рис?
IV рівень
1. У чому виявляється «науковий підхід» до художнього матеріалу в романі «Кар’єра Ругонів»?
2. Що надало Гі де Мопассану підстави стверджувати, ніби в «Кар’єрі Ругонів» «закладено зав'язі всіх романів Золя»?
3. Визначте основні теми роману «Кар’єра Ругонів» і розкрийте особливості їхнього художнього потрактування. Які моральні проблеми порушуються в межах цих тем?
Робота в парах. Обговоріть подане нижче запитання.
Чи мали рацію натуралісти, стверджуючи, що характер людини передусім визначається біологічною спадковістю й соціальними обставинами?
Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації:
«Література натуралізму й розвиток науки на межі ХІХ- ХХ ст.»; «Натуралізм у живописі та фотографії межі ХІХ- ХХ ст.».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Розкрийте натуралістичний аспект «генетичного коду» родини Ругон-Маккарів.
2. Наведіть приклади відхилення Золя від власної програми натуралізму. Чим, на вашу думку, вони продиктовані?
3. Доведіть, що в основу композиції роману «Кар’єра Ругонів» покладено принцип контрасту. Як цей принцип виявляється на проблемно-тематичному рівні?
Теми творів: «“Кар'єра Ругонів” як аналітичне дослідження біологічно-соціальних чинників особистості»; «“Герої часу" на сторінках роману “Кар’єра Ругонів"»; «“Кар’єра Ругонів” як явище натуралізму».