«Портрет Доріана Грея» (1891) - єдиний роман О. Уайльда — є взірцем інтелектуального роману межі ХІХ-ХХ ст.
Літературознавча довідка
Інтелектуальний роман - роман, сконцентрований на актуальних для певної доби інтелектуальних і загальнокультурних проблемах, нерідко оздоблений відповідними дискусіями або висловлюваннями, насичений складним інтелектуальним підтекстом, створюваним алюзіями, посиланнями на різноманітні літературні, мистецькі, філософські та інші твори.
Роман «Портрет Доріана Грея» спирається на широку літературну ерудицію автора.
Подробиці. Дослідники легко знаходили в цьому творі риси, що споріднюють його з романтизмом початку XIX ст., зокрема з творами Е.Т.А. Гофмана (наприклад, своєрідно вирішена тема «двійників», існування двох світів - реального й фантастичного, похмура таємничість) або А. Шаміссо («Дивовижна історія Петера Шлеміля»). Відгукнулися в романі Уайльда й твори Бальзака, ті, що мали романтичні засади. Це насамперед «Шагренева шкіра», з якою в «Портреті Доріана Грея» багато глибоких внутрішніх перегуків, і «Невідомий шедевр», і очевидно «Золотоока дівчина» з її екзотичними, розкішними місцями дії, дивною красою й аморальністю головної героїні, жорстокою карою за розбещене життя. Є прямі збіги і з «Мельмотом-Блукачем» Метьюріна, зокрема дуже схожі мотиви зв’язку долі людини та її портрета. Не меншу спорідненість роман Уайльда виявляє і з неоромантичною прозою його сучасників — насамперед з «Дивною історією доктора Джекілла і містера Гайда» Стівенсона та деякими творами Конрада й Кіплінга.
Про що ж це свідчить? Роман «Портрет Доріана Грея» - це художній твір з великою літературною, власне книжковою основою. Можна стверджувати, що сьогодні це не оцінюється як недолік, навіть навпаки. Значна частина творів модернізму й уся постмодерністська література XX ст. базувалася на якнайширшому використанні всього масиву попереднього красного письменства. Це один з важливих естетичних принципів нашого часу. Отже, якими б художніми знахідками інших авторів О. Уайльд не надихався, головне, що він створив оригінальний яскравий непересічний твір, який належить до найзначніших здобутків мистецтва останньої третини XIX ст.
Фабула уайльдівського роману не відзначається особливою складністю. Однак у ній є своя незвичність - це сплетіння цілком реального, що становить більшу частину книжки, й абсолютно фантастичного, яке гостро, яскраво, безжально висвітлює сутність цієї реальності. У творі йдеться про неповних двадцять років життя надзвичайно вродливого молодого чоловіка Доріана Грея, портрет якого в юності намалював художник Безіл Голлуорд, захоплений його привабливою зовнішністю і душевною чистотою. Майже в той самий час Доріан став допитливим учнем свого духовного наставника, циніка й гедоніста лорда Генрі Воттона, з яким познайомився в майстерні художника. Цей розбещувач душ знайшов у Доріані придатний матеріал і «виліпив» з нього справжнього негідника - аморального егоїста, який невпинно шукає дедалі витонченіших насолод і вже не здатний відрізнити добро від зла.
Подробиці. Сторінки роману, на яких висвітлюється шлях морального падіння Доріана, ні в чому не розходяться з дійсністю. Навіть книжка, яку дав юнакові лорд Воттон і яка прискорила його духовний занепад - не якісь пекельні письмена на пожовклому пергаменті, а написаний сучасником Уайльда, відомим французьким письменником К. Гюїсмансом, твір (назва твору прямо не згадується, але її можна встановити за переказом його змісту в романі). До речі, у цьому романі французького декадента під назвою «Навпаки» не лише Доріан черпав свою філософію денді й сибарита1, шукача гострих насолод - сам автор запозичив у героя твору Гюїсманса певні риси свого персонажа.
1 Сибарит — зніжена, розбещена розкошами й неробством людина.
Кадр з кінострічки «Доріан Грей» (режисер О. Паркер, 2009 р.)
Утім, зображення дійсності в її власних вимірах і формах - це лише один пласт розповіді в романі. Другий - фантастичний - весь час начебто акомпанує першому, надає йому особливої виразності. Він виникає в сюжеті, коли головний герой, захоплений власною красою на портреті Голлуорда, вигукує, що хотів би назавжди залишитися таким молодим і вродливим. Це бажання Доріана фантастичним способом здійснюється. Тут прочитується прихований у підтексті фаустівський мотив: людина за якісь цінності - вічну молодість, кохання, славу, гроші, пізнання таємниць буття - віддає свою душу на поталу нечистій силі. Такий «обмін» може бути навмисне змальований з усіма подробицями — поява чорта, покупця душі, підпис кров’ю на угоді тощо, а може лише припускатися, як це й відбувається в романі Уайльда. Досягнувши тридцяти восьми років, Доріан залишається струнким чарівним юнаком зі свіжим обличчям і ясними очима. Не відразу герой помічає, що замість нього старішає, вражаюче неприємно змінюється його портрет. Усі негідні вчинки, гріхи, розпуста, усе огидне в розбещеному існуванні Грея цілком реалістично відбиваються не на його обличчі, а на зображенні його двійника на портреті. Жахаючись цього «люстра» свого гріховного існування, Доріан ховає портрет у потаємній кімнаті й лише іноді наважується подивитися на дедалі потворніше відображення. Щоб ніхто не дізнався про портрет, цього свідка звинувачення, герой скоює страшний злочин - вбиває художника Голлуорда, випадково причетного до таємниці, але врятуватися від ще однієї людини, яка знає жахливий секрет, - себе самого - не може. Роман закінчується трагічно. Жадаючи знищити доказ свого мерзотного й злочинного життя, Грей кидається на портрет з ножем. А згодом занепокоєні його зникненням слуги, зайшовши до потаємної кімнати, знаходять там труп відразливого старого. Як на фотопапері, на обличчі мертвого Доріана проявилися тепер страшні риси гріховності, які спотворювали його портрет. Сам Уайльд пояснював задум твору так: «Намагаючись вбити своє сумління - Доріан Грей убиває себе».
Nota bene. У фіналі роману простежується збіг із завершальною сценою відомого оповідання «Вільям Вільсон» видатного американського письменника-романтика Е. По, де герой-оповідач вбиває свого двійника - втілення свого кращого «я» - Вільяма Вільсона, який усе життя намагався врятувати його від моральної загибелі. У Е. По останні рядки звучать так: «Коли я з безмежним страхом підступався ближче [до дзеркала], моє відображення - проте бліде ù поплямоване кров’ю - непевною кволою ходою немов пішло мені назустріч... то був мій суперник - Вільсон, що здригався в останніх корчах... “Ти переміг, а я програв. Але віднині ти також мертвий - мертвий для світу, для неба і для надії! У мені згасло твоє життя, й, придивившись до моєї смерті, - адже я- це ти, - ти побачиш, як безжально вбив сам себе”». Неважко помітити, що перед нами та сама ситуація, тільки її учасники начебто помінялися місцями. У По двійник втілює кращі риси героя, в Уайльда - віддзеркалює все найгірше. Однак вбивство двійника в обох письменників є занапащенням власного сумління, знищенням тієї частини самого себе, без якої людина існувати не може. О. Уайльд жив за часів, коли великий інтерес почала викликати проблема складності людської індивідуальності, співіснування в одній особистості протилежних психологічних якостей, імпульсів, почуттів - свідомого й підсвідомого, як трохи пізніше назвали цю двоїстість людини, згідно з ученням психолога й філософа 3. Фройда.
Кадр з кінострічки «Доріан Грей» (режисер О. Паркер, 2009 р.)
Звісно, центральний герой роману відіграє в ньому головну роль, але є ще один персонаж, чия функція, можливо, ще важливіша. Це лорд Генрі Воттон - прихильник певних філософських ідей Ф. Ніцше, сприйнятих ним у суто негативному плані, глашатай ідеї всепереможної краси, що не знає моральних табу, відкидає будь-які етичні норми. Генрі Воттон відчуває себе «надлюдиною», яка зневажає всіх інших, має над ними необмежену владу і з відчуттям вседозволеності й збоченої насолоди грається людьми, немов живими іграшками, керує їхніми почуттями й вчинками. (Слід зазначити, що Ніцше вкладав у термін «надлюдина» інший зміст. Такою людиною він вважав того, хто самотужки подолав слабкість, ницість, жалюгідну рабську покору й піднявся до вершин свободи, сили, розуму, духовності). Лорд Генрі сповідує і нав’язує іншим абсолютно цинічну філософію егоїзму. На думку цього розбещеного чоловіка, багатого й безтурботного, пересиченого всіма насолодами світу, краса, естетична сила є лише в розпусті й злочині. Усі нормальні, здорові людські емоції і переживання, зокрема й страждання, видаються йому негарними, банальними, вульгарними, дратують його почуття прекрасного. Як хижак п’яніє від запаху крові, так і лорд Генрі шаленіє від споглядання чужих злочинів, чужого морального падіння. Тут важливе слово «чужий», адже сам лорд, оберігаючи своє безцінне існування, ніколи не скоїть кримінального злочину. Він тільки вчить слабодухого Доріана тому, що «розбещеність - це єдиний кольоровий елемент, який зберігся в сучасному існуванні», а «злочин ніколи не буває вульгарним, проте вульгарність — завжди злочинна». Проповіді Воттона є своєрідним «катехізисом самоздійснення через необмежені насолоди». Він проголошує безліч парадоксальних думок, які спрямовані не лише на заперечення загальноприйнятих уявлень про існування людини в різних сферах життя, на руйнування суворих вікторіанських моральних засад, а й на знищення будь-яких моральних засад взагалі.
Цей парадоксаліст переконаний, що повноти життя можна досягти, нічим себе не обмежуючи ні в слові, ні в пристрасті, якою б протиприродною вона не була, навіть у здійсненні злочинних бажань. «Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя», - заявляє лорд. У цьому дошкульному твердженні багато фальші, адже Воттон забуває, що саме дикуни керувалися в своєму існуванні миттєвими імпульсами, найпримітивнішими, як у тварин, бажаннями. Потрібні були тисячоліття «олюднення» дикунів, формування їхнього мислення, щоб виробити норми співіснування людських істот, створити заповіді, які, власне, відрізняють їх від тих, що керуються суто біологічними потребами.
Nota bene. У своїй проповіді аморалізму лорд Генрі перегукується з такими персонажами сучасної Уайльду літератури, як герой «Бісів» Достоєвського Ставрогін (хоча, звісно, Ставрогін і складніший, і суперечливіший, ніж уайльдівський аристократ, та й геній Достоєвського некоректно порівнювати з талантом Уайльда). Створений раніше персонаж російського прозаїка, останній «демонічний герой», як його називають, заперечує облудну мораль суспільства, у молоді роки кидає йому виклик, поринаючи в брудну безодню розпусти, а потім намагається спокутувати негідні вчинки все своє подальше життя і, врешті-решт, змучений докорами сумління, заподіює собі смерть.
Закоханий у себе Доріан Грей в нестримному бажанні зупинити час молодості й пізнати всі гріховні насолоди, на що його намовляє спокусник лорд Генрі, врешті здійснює злочин. Переступивши межу, що відділяє добро від зла, відчувши свою безкарність, він штовхає на самогубство колишнього друга й кохану дівчину. Доріан стає подібним до свого наставника, нагадує його бездуховністю й цинізмом.
Певно, літературні критики відчували до Уайльда непереборну упередженість, якщо не зрозуміли основний ідейний зміст «Портрета Доріана Грея». Вони звинувачували письменника в пропаганді аморальності, тимчасом як він зі сторінок свого роману її тотально заперечував.
Чи ж були в романі Уайльда ідейно-художні похибки, які давали привід до такої недоброзичливої критики? Так, і передусім це певна об’єктивістська врівноваженість тверджень про абсолютну силу краси, що керує світом і веде його уперед, про позитивний вплив гедонізму на людське життя, з одного боку, та загального підсумкового висновку про згубність нехтування принципами моралі, небезпечність самозакоханості й байдужості до інших людей - з іншого. І критикам, і читачам хотілося б, щоб автор зайняв чітку й однозначну позицію.
Структурні особливості «Портрета Доріана Грея» не відзначаються якоюсь незвичністю порівняно з творами попередників і сучасників Уайльда. Сюжет розгортається послідовно в часі й за своєю переконливою логікою. Велика увага в ньому, як це характерно для прози ще з часів романтизму, приділяється зовнішності персонажів, їхньому одягу, докладному опису місця дії. У цьому плані характерним саме для Уайльда є те, що в його романі мало пейзажів, натомість увага автора концентрується на живописному, барвистому, вишуканому змалюванні інтер’єрів, де ведуться розмови й відбуваються події. Тут особливо важливі два слова - «вишукані» й «розмови».
Світські салони, вітальні, зимові сади Уайльд змальовує як кунсткамери, де з усього світу зібране все найкоштовніше, найрідкісніше, найдивовижніше й казково гарне. Це можуть бути твори мистецтва, ювелірні вироби, якісь чудернацькі раритети, екзотичні квіти тощо. Усе міниться барвами, п’янить ароматами й дивує. Слід зазначити, що ще з часів Ренесансу не лише аристократи, а й митці збирали красиві, вишукані речі. Це було характерним і для великих художників Рубенса й Рембрандта, і для педантичного класифікатора геніального Гете, і для схильного до вульгарних розкошів і пишноти знаменитого письменника Бальзака. Краса в її матеріальних втіленнях вабила й надихала їх, була певною емоційною рисою їхнього існування. Утім, лише однією з багатьох. У Доріана Грея, як і в лорда Воттона, культ краси набуває маніакального характеру, і Уайльд засвідчує це довгими описами світу гарних речей, які герої накопичують і якими себе оточують (як естет, письменник і сам усім цим милується, захоплено «малюючи» рідкісні й коштовні предмети, просто- таки насолоджується нескінченним переліком цього розкішного нагромадження).
Щодо розмов, то вони посідають у романі значне місце. Це, безумовно, характерна риса стилю О. Уайльда, вияв його тяжіння до драматизації прози, тобто надання їй форми, близької до сценічної, за якої мова персонажів - діалоги, монологи, полілоги - основне, у чому розкриваються і сюжет, і характери. Від такої прозової форми лише один крок до написання п’єс, творів суто драматичних. І цей крок письменник зробить, уже наступного року після написання «Портрета Доріана Грея» звернувшись до літератури для театру: у першій половині 90-х років він створює чотири так званих салонних комедії і трагедію «Саломея». Крім певної схильності Уайльда до насичення прози «театралізованими» розмовами, важливим було й те, що саме так він міг якнайкраще виявити блискучу гру парадоксами й красномовність. Варто прочитати будь-які розмови в романі «Портрет Доріана Грея», щоб це відчути. Утім, були й інші, об’єктивні, причини для «розмовності» уайльдівської прози. Саме в другій половині XIX ст. в літературі поширюється діалогічна й полілогічна форма оповіді. У романах багатьох тогочасних письменників вона посідає суттєве, а подекуди й виняткове місце. Розкриття внутрішнього світу героїв через висловлення, у якому виявляється і те, що вони хотіли б про себе сказати, і те, що бажали б приховати, набуло великої формальної довершеності. Розмови персонажів як художній прийом створення об’ємних характерів були, звісно, відомі й раніше, але саме в десятиліття активної творчої діяльності Уайльда з’явилися романи, цілком витримані в формі нескінченних розмов.
Подробиці. Салонні сцени, у яких висловлюють свої думки і почуття герої Уайльда, відрізняються рідкісною іронічною дотепністю, блискотливим гумором і... легковажною необов’язковістю. Скориставшись назвою п’єси англійського драматурга XVIII ст. Р.В. Шерідана, їх можна було б назвати «Школою лихослів’я». Окремі, часто дуже короткі, репліки літають між співрозмовниками, немов кульки пінг-понгу — такий самий предмет гри. Ці розмови не додають нічого суттєвого до образів їхніх дотепних учасників, які зображені досить чітко вже на початку твору. Романтичний художник-ідеаліст Безіл; освічений жонглер словами, цинік і спокусник лорд Генрі; самозакоханий і слабодухий Доріан; елегантна, витончена кокетка, шукачка насолод герцогиня Монмаут та інші світські леді - усі вони в романі, по суті, не змінюються. Відбувається розширення характеристик персонажів у межах їхніх сталих ролей, а не їхнє поглиблення чи трансформація. І знову спадає на думку порівняння з традиційними для давнього театру стабільними амплуа - герой-коханець, комік, резонер, гранд-кокет, інженю тощо.
Кадр з кінострічки «Доріан Грей» (режисер О. Паркер, 2009 р.)
У «Портреті Доріана Грея» важлива тема злочину і кари. Проте справжнім «кримінальним» за жанром твором роман, звісно ж, не став. Тут злочин не є головним, не є об’єктом розслідування. Слідчого на кшталт Порфирія Петровича із «Злочину і кари» Ф. Достоєвського в Уайльда немає. Тобто відсутні основні складові кримінального різновиду роману. Саме вбивство — це один з епізодів на шляху до глибокого морального падіння головного героя. І складної філософії - підґрунтя для цього вчинку, як у вбивстві старої лихварки Раскольниковим, — у Доріана немає. Героєм керує примітивний страх перед викриттям таємниці його нев’янучої краси й молодості. Це спрощує характер Доріана, робить його моральне засудження досить прямим і зрозумілим.
Як можна було б визначити жанровий різновид роману, яким є «Портрет Доріана Грея»? Це не реалістичний, не психологічний і не розважально-кримінальний твір, хоч елементи того й іншого в ньому є. Не можна назвати його й суто фантастичним. Найбільше історія, яку переконливо й барвисто розповідає Уайльд, відповідає жанру філософського роману- притчі: у «Портреті Доріана Грея» порушуються й вирішуються естетичні та моральні проблеми, є повчання. Звісно, це лише приблизне визначення, адже надто багато у творі такого, що дає змогу порівнювати його з іншими жанровими різновидами великої прози, наприклад з інтелектуальним романом, де складна або парадоксальна думка, ідейна суперечка відіграють головну роль. Не можна не враховувати й символічного значення твору, і його особливу насиченість тим, що можна назвати естетизмом Уайльда. Це багатогранне висвітлення теми краси в мистецтві й житті, її переможної, а інколи й згубної влади. Краса в усіх її іпостасях, в усіх формах, у тому числі в самому словесному стилі розповіді, наповнює рядки уайльдівського роману. Саме слово «краса» і його похідні згадуються автором багато десятків разів. Можна стверджувати, що естетизм - як літературна течія - не породив більш виразного й значного твору, якому випало довге життя, ніж «Портрет Доріана Грея».
Неповторна оригінальність О. Уайльда, його іронія, гумор, інтелект, парадоксальність мислення, образне багатство й краса мови, вишуканість і витончена легкість стилю, навіть його суперечливість і непослідовність спонукають до читання творів цього митця, до прийняття або заперечення його блискучих, барвисто-мінливих думок.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Головний герой роману О. Уайльда Доріан Грей пожертвував своєю душею заради того, щоб...
A. ...володіти портретом.
Б. ...пізнати буття.
B. ...пережити момент істини.
Г. ...зберегти власну вроду.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Своєрідним «негативним наставником» Доріана в романі є...
A. ...художник Безіл Голлуорд.
Б. ...лорд Генрі Воттон.
B. ...акторка Сібіл Вейн.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
За сюжетом роману О. Уайльда, зображений на портреті образ...
A. ...залишається молодим і вродливим.
Б. ...залишає «портретний простір» і «матеріалізується» як двійник головного героя.
B. ...вкривається зморшками, відображаючи душевні вади головного героя.
II рівень
1. Визначте причини моральної деградації Доріана Грея.
2. У яких вчинках цього героя виявляється глибина його морального падіння?
3. Яку роль у житті Доріана Грея відіграє його портрет?
III рівень
1. Поясніть сутність основних ідей, проповідуваних лордом Генрі. Який вплив вони справили на Доріана Грея?
2. Як ви гадаєте, на кому лежить головна провина за зіпсоване життя Доріана - на художнику, лорді Генрі чи самому Доріані? Обґрунтуйте свою думку.
3. Розкрийте символічні значення портрета в романі О. Уайльда.
IV рівень
1. Як розв’язується в «Портреті Доріана Грея» конфлікт естетики та етики? Як через призму цього протистояння прочитується фінал твору?
2. Чи була моральна й фізична загибель Доріана невідворотною? Обґрунтуйте свою думку.
3. У чому, на вашу думку, полягають небезпеки гедонізму та естетизму? Чи існують такі небезпеки в сучасному житті? Аргументуйте свою точку зору.
Робота в парах. Обговоріть судження, викладені в авторській передмові до роману «Портрет Доріана Грея».
• «Митець - творець прекрасного».
• «Немає книжок моральних чи аморальних. Є книжки, написані добре або написані погано».
• «Митець не має етичних уподобань».
• «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі».
З яким із цих тверджень ви згодні? Які вам хотілося б спростувати? Аргументуйте свою думку.
Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації:
«Портрет у живописі та художній літературі»; «“Портрет Доріана Грея” та живопис прерафаелітів»; “Портрет Доріана Грея” в контексті мистецтва декадансу.
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Укажіть літературні джерела, на які певною мірою спирався О. Уайльд у романі «Портрет Доріана Грея».
2. Порівняйте ситуації «продажу душі», зображені у «Фаусті» Й.В. Гете й «Портреті Доріана Грея» О. Уайльда. Визначте головні відмінності між ними.
3. Розкрийте функції фантастичних елементів у романі «Портрет Доріана Грея».
Теми рефератів: «Особливості художнього стилю О. Уайльда»; «Парадокси у творчості О. Уайльда»: «Конфлікт краси й моралі в “Портреті Доріана Грея” та казках О. Уайльда».
Теми творів: «Причини і сутність моральної деградації Доріана Грея»; «Зіткнення краси й моралі в романі “Портрет Доріана Грея”; «Роман “Портрет Доріана Грея” як знакове явище декадентської культури».