І. Враз. Портрет А. Чехова
Одним з найвидатніших російських письменників останніх десятиліть XIX ст. у всьому світі вважають Антона Павловича Чехова (1860-1904). Як драматург і новеліст він зробив особливо вагомий внесок у всесвітню художню літературу, його твори мали й мають великий резонанс у різних країнах на всіх континентах. Чехов прожив коротке життя, лише сорок чотири роки, до того ж тривалий час хворів на туберкульоз легенів, але всупереч виснажливій недузі плідно працював майже до останніх днів. Загалом доробок митця разом з різножанровими короткими ранніми творами становить понад півтисячі назв.
Подробиці. Відомий літератор старшого покоління Д. Григорович, якого Чехов дуже шанував, написав йому листа з такими словами: «...у Вас справжній талант, - талант, який висуває Вас далеко з кола літераторів нового покоління... Ви, я переконаний, покликані до того, щоб написати кілька чудових, істинно художніх творів. Ви вчините великий моральний гріх, якщо не виправдаєте цих сподівань» (березень 1886 р.). Л. Толстой про один з чеховських творів зауважив: «“Зловмисник" - чудове оповідання... Я його читав, мабуть, сто разів», - а «Тугу» й «Ваньку» захоплено назвав кращими в доробку автора. Саме Толстой, найбільший письменник Росії, відчув оригінальність, новаторство манери Чехова. Формальне оновлення російської прози у творах автора повісті «Степ» помічали численні знавці, багатьох при цьому до глибини душі хвилювала й проста правда людських почуттів. Вони намагалися зрозуміти таємницю впливу прози Чехова на читача. Досить відома авторка Л. Авілова - сучасниця письменника - згадувала своє враження від короткого твору «Туга»: «Як я плакала над Ионою, який ділився своїм горем з власною шкапою, бо більше ніхто не бажав його слухати. А в нього помер син. Лише один син у нього був і - помер. І нікому це не було цікаво. Чому ж тепер, коли Чехов це написав, усім стало цікаво, і всі читали, і багато хто плакав?»
По-жіночому чутлива письменниця відзначила дуже важливу особливість чеховського таланту - без сентиментальності й пафосу, дуже просто, у спокійній манері розповідати про людську долю, людську самотність, людські почуття й страждання так, що в читача стискається серце й на очі навертаються щирі сльози. А. Чехов володів особливим письменницьким умінням за окремим звичним фактом побачити загальнолюдське; в індивідуальному, щоденному житті з його радощами, тривогами, горем розкрити вічне, глибину сутності життєвих проблем людської особистості, які стають зрозумілі кожному, хто має розум і серце.
Уже в ранніх оповіданнях Чехова чітко виявилися особливості його стилю, його оригінальної художньої манери: лаконізм, стислість оповіді, питома вага розмаїто забарвленої власної мови персонажів, яка цю оповідь драматургізує; багатозначність предметних деталей, їхня багато- функціональність; своєрідна безфабульність багатьох творів, наявність підтексту, який виводить звичайне й окреме на ширші, загальнолюдські, обрії, надає начебто випадковому, окремому узагальненості, глибокого етичного звучання. Тут варто нагадати й про те, що впродовж десятиліть, пишучи про Чехова і позитивно, і негативно, усі літературні критики одностайно називали важливою рисою його манери абсолютну об’єктивність. Тобто відсутність авторських оцінок характерів і поведінки персонажів, по суті, немовби просту фіксацію того, що вони роблять чи говорять.
Подробиці. В одному з листів Чехов сформулював ставлення до створених ним героїв так: «Художник повинен бути не суддею своїх персонажів і того, про що вони говорять, а лише безстороннім свідком... уміти відрізнити важливі свідчення від неважливих, уміти висвітлювати фігури й розмовляти їхньою мовою». У цьому, на думку Чехова, полягає талант митця. Така категорична самооцінка не відповідає реальному стану речей. І в ранніх оповіданнях, і навіть у «найоб’єктивніших» чеховських творах кінця 80-х - початку 90-х років, у яких авторський голос начебто зовсім не чути, ця об’єктивність уявна або, як її ще називають, відносна «талановита видимість безстороннього свідчення» (В. Єрофеєв). З ювелірною точністю добираючи окремі слова, відтворюючи жести, мімічні рухи своїх персонажів, Чехов майже непомітно навіює читачеві моральну, етичну оцінку героя, розкриває його духовну сутність. І ця оцінка майже завжди не викликає сумнівів стосовно ставлення автора до свого персонажа, стосовно думок і почуттів, які він хоче ненав’язливо пробудити в читачеві.
Етична позиція Чехова залишається, по суті, незмінною впродовж всієї його творчості. Це традиційний для російської реалістичної літератури XIX ст. гуманізм - любов і співчуття до людини, незважаючи на її недосконалість, вади, помилки; віра в позитивні зміни в людині й у світі. Однак письменник по-новому розкрив тему «маленької людини»: він не прагнув викликати жалість й зворушення до своїх «принижених і гнаних», героїв, а тверезо й суворо зображував огидність пристосуванства, холуйства, рабського схиляння перед владою й багатством.
Доробок найбільш плідних у творчому житті Чехова років — 18851904 - тематично дуже розмаїтий. Тут представлені різні сфери російського життя, майже всі соціальні, суспільні верстви населення. У коротких чеховських оповіданнях і повістях діють чиновники й селяни, вчені й актори, поміщики й художники, купці й особи духовного стану, студенти й судді. Письменник змальовує індивідуалізовані образи людей: зрілих і молодих, дітей і старих на порозі небуття, юних дівчат і жінок у розквіті краси й привабливості, водночас наголошуючи на їхніх типових рисах. Люди з вищих суспільних кіл і ті, що поневіряються на суспільному дні, постали в чеховській прозі такими виразними, що більшість з них неможливо забути, а їхні імена стали загальними, як-от унтера Пришибєєва, лікаря-скнари Іонича, учителя Беликова - людини у футлярі, Оленьки-душеньки, сироти Ваньки Жукова й багатьох інших. З роками зміст творів письменника стає глибшим, а їхній настрій - серйознішим. Це можна помітити в таких реалістичних творах рідкісної художньої досконалості й сили, як «Палата № 6», «Ротшильдова скрипка», «Студент», «Будинок з мезоніном», «Моє життя», «Мужики», «Людина в футлярі», «Іонич», «Душенька», «Дама з собачкою», «В яру», «Наречена». Цей перелік можна продовжувати й далі, адже майже кожний з творів, написаних Чеховим за останні двадцять років життя, дає і найглибше душевне переживання, і художню насолоду, і матеріал для роздумів про людину й життя, і етичний урок, і моральне очищення.
Оповідання «Ротшильдова скрипка»
Зміст «Ротшильдової скрипки» у стислому викладі нескладний, яків більшості оповідань Чехова. Трунар Яків Іванов, на прізвисько Бронза, - мешканець маленького заштатного містечка. Він незадоволений усім і всіма у світі, а надто тим, що земляки, помираючи, мов на зло, рідко, завдають йому збитків. «Жив він бідно, як звичайний мужик, у невеличкій старій хаті, де була лише одна кімната, і в цій кімнаті мешкали він і Марфа, тут були й піч, двоспальне ліжко, труни, верстак і все господар ство». Мозок сімдесятилітнього трунаря і вдень і вночі точить нестерпна думка про величезні збитки, про втрачені можливості заробити, жити у власному домі в губернському місті, користуватися повагою земляків. Весь час підраховуючи реальні й вигадані витрати, старий шаленіє від злобного розпачу й жаги збагачення. Нав’язлива ідея про втрачені гроші випалила душу Якова, зробила його черствим і байдужим до людей. Чоловік розглядає їх лише як можливих споживачів свого товару — трун. Проживши з дружиною Марфою п’ятдесят років, Яків «жодного разу не приголубив її, не пожалів, жодного разу не здогадався купити їй хустинку або принести з весілля чогось солоденького, а лише кричав на неї, сварив за збитки, кидався на неї з кулаками, щоправда, він ніколи її не бив, але все ж таки лякав». Розмірковувати про своє ставлення до дружини герой починає лише тоді, коли вона тяжко захворіла. Побачивши напрочуд радісне, навіть щасливе обличчя жінки, Яків раптом усвідомлює, що смерть для неї - це втіха, звільнення від тягаря нестерпного існування, і йому стає страшно. Може, вперше замислившись про своє довге життя, Яків переживає духовний злам. Після смерті Марфи він за звичкою підраховує витрати й відчуває задоволення з того, що похорон дружини майже нічого йому не коштував. Однак після повернення з цвинтаря героя охоплює туга, мучить спрага, він важко дихає й відчуває слабість. Лежачи самотній у хаті, він знову згадує померлу дружину, на яку за довгі роки спільного життя «не звертав уваги, начебто вона була кішка або собака». Думки переходять на всі прожиті сірі роки, і всюди старий бачить лише збитки. «Життя проминуло без користі, без будь-якого задоволення, пропало ні за понюшку табаку; попереду вже нічого не лишилося, а подивившись назад - там нічого, крім втрат, і таких страшних, що аж моторошно. І чому людина не може жити так, щоб не було цих збитків і втрат... Навіщо люди завжди роблять саме не те, що треба?.. Навіщо люди взагалі заважають жити один одному? Від цього які збитки! Які страшні збитки! Якби не було ненависті й злоби, люди мали б один від одного велетенську користь». Промучившись ніч, Яків через силу тягнеться до лікарні. З виразу обличчя фельдшера він розуміє, що сподіватися на одужання не варто. «Йдучи потім додому, він розміркову вав, що від смерті буде одна тільки користь! Не треба ані їсти, ані пити, ані сплачувати податки, ані ображати людей... Від життя людині збиток, а від смерті користь... але все ж таки образливо і гірко: навіщо на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині лише один раз, проходить без користі?»
Усе пов’язане з хворобою і смертю Марфи, а потім і Якова - це одна лінія оповідання. Наявність другої лінії зумовлена тим, що в трунаря, крім уміння добре робити «скрині для останнього спочинку», є ще справжній талант — він чудовий скрипаль. Разом з містечковим оркестром, у якому більшість музик євреї, Яків грає на весіллях. Однак євреїв він зневажає і грубо поводиться з ними. Найбільше від Бронзи потерпає рудий, худорлявий, нещасний флейтист з кумедним як для такого бідолахи прізвищем Ротшильд (це прізвище найбагатшої в Європі родини банкірів).
Високий на зріст, могутній як дуб трунар до нестями залякує мізерного, хирлявого Ротшильда, котрий дратує його своєю здатністю будь-яку мелодію грати жалібно. Гірко ображений чоловік смішною ламаною мовою погрожує Якову, від чого стає ще кумеднішим. Утім, уся його постать трагікомічна і викликає не сміх, а жалість. Тремтячи від збудження й страху, флейтист вигукує на адресу Бронзи: «Якби я не поважав вас за талант, то ви б давно полетіли у вікно». Тут важливо те, що бідолашний музика дуже шанує музикальний хист свого злосливого колеги. Яків двічі ображає Ротшильда, нацьковує на нього собаку, але той приходить до нього втретє, бо немає кому грати на багатому весіллі й диригент послав нещасного за скрипалем. Ротшильд полохливо чекає на нові образи, але помираючий старий, переживши перед смертю духовне просвітлення, лагідно кличе його до себе. Яків востаннє імпровізує на своїй улюбленій скрипці якусь зворушливу мелодію, що в обох викликає сльози. Справжнє мистецтво очищує грішну душу, об’єднує в спільному світлому почутті таких різних, ворожих один одному людей.
Перед смертю Яків заповідає свою скрипку Ротшильду. «І ось Ротшильд, відклавши свою флейту, грає тепер на скрипці Якова оту його сумну, щемливу мелодію, а люди охоче слухають музику і плачуть».
Nota bene. Майже все оповідання «Ротшильдова скрипка» — це потік думок злостивої й заздрісної людини-накопичувача, яка раптом під впливом певних подій усвідомлює, що змарнувала власне й чуже життя, тужить, розкаюється і помирає. Втручання автора в роздуми, спогади, невправні філософські міркування героя мінімальні. Авторське слово, звісно, є, і під час уваленого читання можна навіть помітити дещо в думках Якова. Однак загалом письменник психологічно точно зображує важке, болісне пробудження в зашкарублій, майже мертвій душі сумління й жалості, туги за нездійсненим і каяття.
Якщо перефразувати назву відомого твору Ф. Ніцше, перед нами «народження трагедії з духу музики», бо музика - це те найкраще, найщиріше, на що здатний змальований, як здається, суцільною чорною фарбою трунар. Це вона, коли Яків грає в години невимовної туги на своїй скрипці, випліскує його загнані глибоко в підсвідомість забуті людські почуття. Саме музика в передсмертну годину підносить ницу душу героя на рівень трагедії, викликає співчуття до занапащеного життя людини фізично могутньої, працьовитої, наділеної митецьким талантом, але знищеної прагненням до збагачення й скнарістю.
Світова література знає багато образів накопичувачів і скнар. Згадаймо хоча б мольєрівського скупого Гарпагона, бальзаківського Гобсека, гоголівського Плюшкіна. Накопичення у кожного з цих заможних або навіть багатих людей - своєрідна манія, а в Плюшкіна - справжнє божевілля. Тимчасом персонаж Чехова - людина бідна, його корисливість - це не жага золота, як у Гарпагона, або прагнення безмежної влади, як у Гобсека, а спотворена, викривлена мрія про інше життя — не таке вбоге, сіре й безнадійне. Яків Бронза нещасний, хоч і не усвідомлює цього. Саме це породжує в ньому злість, гнів і жорстокість. Так званий комплекс меншовартості героя обертається безглуздою агресивністю до «малих світу цього», якими в оповіданні є Марфа й Ротшильд.
Подробиці. Марфа постає перед читачем через сприйняття її чоловіка й п’яниці фельдшера, до якого Яків привіз хвору дружину. Трунар звик до того, що її обличчя завжди «бліде, боязке, нещасне». Щодо фельдшера, то він так бачить стару: «Вона сиділа на табуреті, скорчена і мізерна, гостроноса, з відкритим ротом, була в профіль схожа на птаха, якому хочеться пити».
Характеризуючи Марфу, письменник повторює слово «боязка». Ця полохливість жінки-трудівниці, застрашеної чоловіком, її найвиразніша риса. В уста Марфи вкладені в оповіданні лише дві репліки: «Якове!.. Я вмираю!» і «Пам’ятаєш, Якове... Пам'ятаєш, п’ятдесят років тому нам Бог дав дитинку з білявеньким волоссячком? Ми з тобою тоді все на річці сиділи і пісень співали... під вербою... Померла дівчинка». Між цими репліками - усе змарноване життя жінки. «А вона ж щодня топила піч, варила ù пекла, ходила по воду, рубала дрова, спала з ним на одному ліжку, - згадує Яків, — а коли він повертався п’яний з весілля, вона завжди із шанобливістю вішала його скрипку на стіну і вкладала його спати. І все це мовчки, з боязким, дбайливим виразом». Усе сказане про дружину трунаря - переконливий приклад напрочуд місткого лаконізму Чехова.
Портрет єврея Ротшильда - більш розгорнутий, висловлювання його довші й до того ж імітують неправильність вимови. Цікаво, що в описі жалюгідної фігури музики начебто змішується об’єктивне бачення автора й суб’єктивно забарвлене — антисеміта Якова. Авторська об’єктивність — жорстока, позбавлена сентиментальної чутливості, але загалом усе сказане про «маленьку людину» в оповіданні свідчить про гуманізм письменника, відсутність у нього, як і в його сучасників, великих російських інтелігентів Л. Толстого, В. Гаршина, В. Короленка та багатьох інших, ганебних шовіністичних упереджень. По суті, в оповіданні «Ротшильдова скрипка» йдеться про трьох маленьких нещасних людей, тільки двоє з них - Ротшильд і Марфа - це ніби брат і сестра гоголівського Акакія Акакійовича з «Шинелі», а третій - Яків - зображений по-новому, як жорстокий і страшний результат суспільства власників і накопичувачів. Ця постать трагічна й суперечлива.
Оповідання «Людина в футлярі»
Оповідання «Людина в футлярі» належить до найвідоміших творів А. Чехова. Воно є складовою циклу, у який входять також оповідання «Аґрус» і «Про любов». Три названих твори структурно мали бути побудовані за відомим у літературі принципом: це розповіді кількох людей, що з тих чи інших причин зібралися разом і розважають один одного, згадуючи про якісь події та їхніх учасників. Чехов мав намір написати цілу збірку оповідань, умовно кажучи, про «футлярних людей», але не здійснив свого задуму. Утім, і три завершених твори дають всебічне уявлення про певне суспільно-психологічне явище, яке хвилювало письменника, викликало в нього заперечення, засудження, відразу й гнів. Сам автор не висловлює ці свої почуття, натомість передаючи право оцінювати «футлярних людей» та їхню негативну роль в суспільстві розповідачам і тим самим ніби відсторонюючись від нав’язування читачеві суб’єктивних думок.
Явище, про яке йдеться, складне, його важко визначити якимсь одним словом. Це і страх індивіда перед людьми, перед моральними настановами, а надто забобонами суспільства, побоювання їх порушити; і трепет перед усіма, хто має якусь владу над іншими, стоїть вище на суспільній драбині; і боязнь усього нового, незвичного, не загнаного в чіткі рамки параграфів, циркулярів, законів; і острах вільно висловлювати свої думки, виявляти власні почуття; і хворобливий страх перед виявом природного в житті.
Після публікації «Людини в футлярі» цей духовний, психологічний, громадський стан почали називати «бєликовщиною» - за прізвищем героя твору, гімназичного вчителя Беликова. Звісно, річ не в тім, що цей застрашений усім на світі нещасний чоловік навіть у сонячний день взував галоші, одягав тепле пальто й брав із собою парасольку, всі свої речі складав у чохольчики, а обличчя ховав у піднятий комір. Зрештою, кожний має право на безневинні дивацтва, примхи, кумедні звички. Страшно те, що Беликов зі своїм життєвим девізом: «Коли б чого не сталося!» - затьмарює, спотворює існування всіх, хто живе поруч з ним. Розповідач, колега Беликова Буркін, згадує: «Ми, вчителі, боялися його. Навіть директор боявся... цей чоловік... тримав у руках усю гімназію цілісіньких п’ятнадцять років! Та що гімназію? Все місто... Під впливом таких людей, як Беликов, за останні десять п'ятнадцять років у нашому місті стали боятися всього. Боялися голосно розмовляти, надсилати листи, знайомитися, читати книжки, боялися допомагати бідним, учити грамоті...»
Подробиці. Характеристика, яку Буркін дає головному персонажеві твору, - гротескно загострена. Розповідач перераховує всі вияви в Беликова маніакального бажання сховатися в якийсь кокон, у захисну оболонку, захиститися від будь-яких зауважень, нарікань, підозр аж до того, що, «лягаючи спати, він укривався з головою», а служниці не тримав, бо боявся, щоб про нього нічого поганого не подумали. Відтак образ «людйни в футлярі» набуває гострого сатиричного звучання. Постать дрібного чоловічка в темних окулярах на блідому, схожому на морду тхора обличчі, із запханими ватою вухами і вічним побоюванням: «Коли хоча б чого не сталося!» - кидає дедалі більшу й темнішу тінь на місто та його мешканців. Беликов начебто перебирає на себе роль морального судді, який вирішує що робити, а що ні.
Після створення розгорнутого зовнішнього й внутрішнього портрета Беликова розповідач переходить до викладу анекдотичної події, яка поклала край не лише пануванню дрібного і водночас страшного тирана, а й його нікчемному життю. Це невдала спроба безтурботних місцевих пані одружити старого парубка з нещодавно прибулою до міста Варварою Коваленко, сестрою нового вчителя історії та географії. Варвара у всьому прямо протилежна Беликову: «Вже не молода, років тридцяти... висока, струнка, чорнобрива, червонощока, — одним словом, не дівчина, а мармелад, і така спритна, гамірлива, все співає малоросійські романси і регоче». Утім, вона «засиділася в дівках» і, певно, тому почала виявляти прихильність до дивакуватого вчителя грецької мови. «І то сказати, для більшості наших панночок - за кого б не вийти, аби вийти», - коментує розповідач, додаючи, що «в любовних справах, а особливо в одруженні, умовляння має велике значення». Сватання могло б завершитися весіллям і зробити обох героїв нещасливими, та сталося інакше.
Одного разу Беликов зустрів брата й сестру Коваленків, що їхали на велосипедах: «Із зеленого він став білим і немов заціпенів... Дозвольте, що ж це таке?.. Чи може мене зір обманює? Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?» Приголомшений побаченим, герой перший раз у житті раніше йде з уроків і замість того, щоб сісти обідати, одягнувшись тепліше, вирушає до Коваленків. Там відбувається розмова із запальним і волелюбним Михайлом Коваленком, під час якої Беликов намагається роз’яснити, як непристойно вчителеві кататися на велосипеді, й нарешті обіцяє повідомити про це начальство. Цим він доводить свого співрозмовника до спалаху шаленого гніву. Той не просто виганяє «охоронця моралі» зі свого дому, а спускає його зі сходів. Свідками ганебного падіння «людини в футлярі» стають Варвара і ще дві пані. Для Беликова це було найжахливішим, адже тепер він може стати посміховиськом для всього міста: «Дійде до директора, попечителя, - ах, коли б чого не сталося! - намалюють нову карикатуру, і завершиться все це тим, що накажуть подати у відставку...» Варвара, думаючи, що братів колега сам так невдало скотився зі сходів, починає голосно реготати. «Цим розкотистим, заливистим “ха-ха-ха” завершилося все: і сватання, і земне існування Беликова». Через місяць він помер. У труні вчитель лежав з приємним виразом обличчя, начебто нарешті досяг свого ідеалу, опинившись навіки у футлярі.
Nota bene. Перед нами не надто типова для Чехова «рамочна» побудова оповідання. Воно складається зі вступу з поясненням, де, чому і хто розповідає цю трагікомічну історію, і закінчення з повчальним висновком: «Беликова поховали, а скільки ще таких людей в футлярі залишилося, скільки їх ще буде!» Тут, певно, ще раз слід наголосити на тому, що, обравши розповідачем третю особу, автор цілком природно зробив розповідь суб’єктивнішою, емоційно насиченішою, додав узагальнюючі повчальні висловлення того, хто розповідає історію, та його слухачів.
Відтак випадок із життя, побутовий епізод у висновку оповідання набуває значення філософського узагальнення. Байдуже, що це узагальнення належить не авторові, а одному із співрозмовників. Воно не сховане в підтекст, а проголошується відверто, вголос: «А хіба те, що ми живемо в місті, в задусі, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо у вінт, - хіба це не футляр? А те, що ми проводимо все життя серед нероб, сутяг, нерозумних і бездіяльних жінок, промовляємо й слухаємо різні дурниці - хіба це не футляр?» Утім, Чехов не був би Чеховим, якби не притлумив надто високий пафос цих слів Івана Івановича іронічним зауваженням його співрозмовника. Після слів: «Терпіти образи, приниження, не наважуватися відверто проголосити, що ти на боці чесних, вільних людей, самому брехати, посміхатися, і все це через шматок хліба, через теплий куток, за якийсь дрібний чин, якому гріш ціна, - ні, більше так жити не можливо!» - Буркін зауважує: «Ну, це ви вже з іншої опери, Іване Івановичу... Давайте спати». Однак, по суті, у своїх висновках палкий Іван Іванович правий. І дійсно, люди, не лише сучасники Чехова, а й наші сучасники не наважуються на сміливі слова й вчинки, вбивають у собі «душу живу». Можна без перебільшення стверджувати, що Чехов великою мірою солідаризується з розповідачем історії про «людину в футлярі». Не випадково він варіює важливу для себе тему «бєликовщини» в трьох оповіданнях циклу, згадує це явище і в інших творах.
Оповідання «Дама з собачкою»
А. Чехов написав небагато оповідань про кохання, але майже кожне з них змальовує це почуття як найбільше щастя, муку, таїну людського існування. Найвідоміші з цих творів - «Будинок з мезоніном», «Про кохання» і «Дама з собачкою», яке ми розглянемо докладніше.
Якщо «Людина в футлярі» й «Ротшильдова скрипка» - це трагедії безнадійно змарнованого життя, то «Дама з собачкою» - драма, що завершується словами, може, ілюзорної, але надії. Початок твору обіцяє нам досить звичайну історію курортного роману. Автор-оповідач коротко і надто виразно характеризує свого банального героя. Дмитро Дмитрович Гуров, заможний пан, який обіймає солідну посаду в банку, їде з Москви на відпочинок до теплої осінньої Ялти. Йому майже сорок років. Давно, ще студентом, Гуров одружився, має трьох дітей, веде звичайний спосіб життя - служба, клуб, ресторани, звані обіди тощо. Приємна зовнішність, гарні манери, невловимий чоловічий шарм роблять Гурова улюбленцем жінок, він добре почувається в їхньому товаристві. У нього була безліч любовних пригод, позбавлених найменшої шанобливості й справжнього почуття. Зневажливо називаючи жінок «нижчою расою», Дмитро Дмитрович, однак, не може прожити без них і двох днів. Свою дружину, даму емансиповану, категоричну, владну і, як вона сама себе визначає, «мислячу», Гуров не любить, навіть побоюється й через те неохоче буває вдома.
І от такий банальний пан на ялтинській набережній звертає увагу на молоду, невисоку на зріст, біляву жінку в береті, яка щодня прогулюється з білим шпицем. Досвідчений ловелас думає: «Якщо вона без чоловіка і без знайомих, то не зайве було б познайомитися з нею». А відтак знічев’я заводить з цією самотньою і сором’язливою, мов інститутка, пані курортну інтрижку. Гуров і Анна Сергіївна (так звати білявку) стають коханцями. Все відбувається як завжди. І навіть сльози жінки після «гріхопадіння», її переживання не вражають чимсь незвичним.
Однак саме тоді, коли, здавалося б, ця чергова любовна історія мала викликати в Гурова нудьгу й розчарування, стається дещо неочікуване. Він по-справжньому закохується, почувається щасливим у товаристві Анни Сергіївни, не розлучається з нею ні на годину. З нею Дмитро Дмитрович по-новому бачить море, схід і захід сонця, весь світ набуває для нього чудових, свіжих барв і ароматів. Тендітна жінка з гарними сірими очима, її наївність і щирість викликають у душі героя ніжність і любов, яких він до цієї зустрічі не знав. Проте курортний роман має закінчитися. Гурову час повертатися до Москви, а до дами з собачкою приїде чоловік, який обіймає високу посаду в місті С***.
Повернувшись додому, Дмитро Дмитрович спочатку не без задоволення поринає у вир звичного московського життя, йому здається, що ялтинська пригода скоро забудеться. Однак знову відбувається щось незвичайне: «Минуло більше місяця, настала глибока зима, а в пам’яті було все ясно, начеб розстався він з Анною Сергіївною лише вчора... Анна Сергіївна не снилася йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющивши очі, він бачив її, як живу... На вулиці він проводжав поглядом жінок, шукав, чи немає схожої на неї...»
Відомий афоризм стверджує: «Розлука для кохання - як вітер для вогню, вона гасить мале і розпалює велике». Почуття пересічного й навіть вульгарного Гурова виявляється настільки великим і сильним, що випалює в ньому все нице, змінює його життя. Герой дивиться на все, що було його існуванням до зустрічі з Анною Сергіївною, новими очима - «віщими зіницями». Без коханої Дмитро Дмитрович гостро відчуває свою абсолютну самотність. Спроба героя поділитися зі знайомим з клубу пережитим у Криму наштовхується на цілковиту байдужість. У відповідь на захоплену фразу: «Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті» - Гуров чує: «А тоді ви мали рацію: осетрина і дійсно була з душком».
Психологічна точність ситуації, передана в цих коротеньких репліках, незрівнянна. Перед героєм, який пізнав кохання, розкривається безодня нерозуміння й байдужості оточення: «Які дикі звичаї, які особи! Що за безладні ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, повсякчасні розмови про одне й те саме. Непотрібні справи і розмови... забирають кращу частину часу, найкращі сили. І кінець- кінцем, залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і відійти, і втекти не можна, начеб сидиш у божевільні або арештантських ротах».
Зрештою не витримавши розлуки, Гуров під незначним приводом їде до С***. Усе, що з ним там відбувається, з художнього й емоційного боку відтворено в оповіданні, мабуть, найсильніше. Сцена, коли цей статечний чоловік (у добротній шубі з бобровим коміром) годинами на морозі ходить уздовж сірого паркану навпроти будинку Анни Сергіївни, сподіваючись побачити її, написана, як і все оповідання, з типово чеховським лаконізмом. Утім, у цих рядках відчувається юнацька запаморочлива сила почуття, яке штовхає вже немолодого Ромео на авантюрну поїздку до С»«« й змушує до болю в серці очікувати випадкової зустрічі з коханою. Так само блискуче відтворює письменник зустріч Гурова й Анни Сергіївни в театрі. їхня збентеженість, їхня пристрасть, коли, нехтуючи всіма нормами пристойності, вони на очах сторонніх кидаються одне одному в обійми, їхнє безмежне хвилювання - почуття найсильніші за все те, що герої відчували досі.
З останніх сторінок оповідання читач дізнається, що Анна Сергіївна, як і обіцяла Гурову в театрі, час від часу приїздить до Москви. Вони потай зустрічаються в готельних номерах, живуть подвійним, болісним для обох життям.
Гуров розуміє, що він ще ніколи й нікого так не кохав. «І тільки тепер. коли в нього голова посивіла, він покохав як слід, по-справжньому — вперше у житті. Анна Сергіївна і він любили один одного як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і жінка, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх один для одного, і було незрозуміло, навіщо він одружений, а вона заміжня. Це були два перельотні птахи, самець і самка, яких піймали і примусили жити в окремих клітках. Вони простили одне одному те, чого соромилися у своєму минулому, вибачили все в теперішньому часі й почували, що це їхнє кохання змінило їх обох».
Nota bene. Фінал оповідання, як це часто буває у Чехова, відкритий. Герої не знають, як скинути з себе життєві пута. Не може визначити цього й читач. Однак в останньому реченні твору жевріє надія: «І здавалося, що іще трохи — і рішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, прекрасне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше і найважче тільки ще починається». Навряд чи тут ідеться про можливість подружнього життя героїв. Радше для них починається шлях духовного оновлення, якому немає кінця.
Слід зазначити, що жіночий і чоловічий образи оповідання досить типові для творчості Чехова. Так, багато героїв його прозових і драматургічних творів мають риси, притаманні Дмитру Дмитровичу Гурову. Це люди, які за звичкою живуть у болоті житейської буденності, вульгарності, але несподіваний поворот у колії щоденного існування змушує їх переглянути все своє минуле буття. Побачивши за собою пустелю, вони або роблять невтішні висновки про свою змарновану долю, або шукають виходу, мріють про можливість іншого, повноцінного, розумного, корисного, сповненого любові життя. До перших належать такі різні люди, як уславлений професор («Нудна історія») і провінційний грунар-скрипаль («Ротшильдова скрипка»), до других - той-таки Гуров або дядя Ваня з однойменної п’єси та інші.
Героїня «Дами з собачкою» Анна Сергіївна фон Дідериц (це жорстке німецьке прізвище так само не пасує жінці, як і її чоловік, лакейська вдача котрого викликає в неї відразу) втілює риси найпривабливіших жіночих образів Чехова. Певно, саме такі жінки йому найбільше подобалися. Уміння любити свого обранця, розуміти його, захоплюватися ним, тонкість душевних поривань, щирість та інтелігентність без самовпевненості, нав’язливої повчальності, командного тону - ось що приваблює чеховських героїв у жінках. Можливо, нині, за часів переможного фемінізму, коли жіноцтво часто переймає обов’язки чоловіків, героїні Тургенева й Чехова - прозоро-ніжні, як квітки анемони, здаються немодними, несучасними. Однак недосяжний ідеал «вічно жіночого» залишає в душі ностальгію, тугу за тим, що безжально винищує сучасна цивілізація.
Сюжет твору - це шлях оновлення героя через справжнє почуття до жінки. Він міг би стати сюжетом роману, але сила Чехова саме в тому, що на сторінках невеличкого оповідання він зумів розповісти про конфлікти життя, про людські пристрасті та духовне переродження, словом, про все, що хотів, і жанр роману для цього був йому не потрібен.
У «Дамі з собачкою», по суті, два оповідні голоси: авторський - спокійний, відсторонений, з нотками іронії - та дуже різний за емоційною насиченістю голос Гурова. Його думки, почуття, сприйняття того, що з ним і навколо нього відбувається, письменник передає через внутрішній монолог або невласне прямою мовою, тобто тим же внутрішнім монологом, з коментарем, поясненням авторських слів. Голос Гурова під час оповіді змінюється, із самовдоволено-спокійного, безбарвно врівноваженого стає дедалі схвильованішим. Кохання дарує герою прозріння, він починає усвідомлювати ницість свого існування, жілюгідність усього, чим живуть люди його оточення, і в його думках з’являються емоційно забарвлені, різкі, гнівні слова. Так само в міру моральних змін, що відбуваються в душі Гурова, з авторського голосу зникає іронія, він стає співчутливим, часом навіть патетичним.
Nota bene. Суттєву роль в історії кохання героїв оповідання відіграють, як це характерно для Чехова, описи природи. Перед читачем постають картини осіннього Криму з його «морем, горами, хмаринами, широким небом»; і зимової засніженої Москви - «приємно бачити білу землю, білий дах, дихається м'яко, славно... біля старих лип і беріз, білих від інею»; і, нарешті, міста С»««, у якому запам’ятовується лише сірий паркан навпроти дому Дідериців на Старо-Гончарній вулиці. Письменник змальовує природу небагатьма штрихами, використовує кілька барв, називає лише кілька знакових предметів, наприклад море, гори, кипариси. Вони, по суті, не мають самостійного значення, а передають настрій персонажів, наголошують на ньому. Так, ялтинську природу Гуров бачить по-різному. Напередодні кульмінаційної сцени в номері готелю його збудження й неспокій передаються, зокрема, через відчуття задухи, спраги, «а на вулицях вихором несло пил, зривало капелюхи». Пізніше, коли почуття героїв сягає гармонії, сидячи з коханою на лаві в Ореанді, Гуров бачить Ялту «крізь ранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари. Листя не ворушилось на деревах, цвірчали цикади, одноманітний, глухий шум моря, що долинав знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який чекає нас». Філософський настрій чоловіка, народжений відчуттям повноти життя, підсилюється одвічним спокоєм природи, зливається з ним. Повернувшись з курорту, Гуров спочатку радіє тому, що бурхливий роман закінчився, хвилювання й пристрасті позаду, звична московська морозна зима його тішить, а засніжені липи й берези «ближчі до серця, ніж кипариси і пальми, поблизу них вже не хочеться думати про гори і море».
Важливою в оповіданні є також роль скупо змальованих і наділених емоційною функцією інтер’єрів. Це й номер в ялтинському готелі, і московська квартира Гурова, і театр в місті С***. Кількома словами Чехов уміє створити настрій місця дії: «Удома, у Москві, все було по-зимовому, топили печі, і ранками, коли діти збиралися до гімназії і пили чай, було темно, і нянька ненадовго світила світло».
Під пером Чехова історія, що починається як банальний адюльтер, перетворюється на оповідь про велике кохання. Дуже гарно про це чудове перетворення сказала сучасна російська письменниця Т. Толстая: «З чеховським героєм відбувається метаморфоза без будь-якої причини, без будь-якого пояснення, ні через що. Ця найбільша й таємнича правда, яка відома, певно, кожному, не може бути пояснена нічим, крім втручання сил метафізичних, духовних, тих, що вищі за нас, тих, що можуть, не видимі, “постукати у двері". “Нічим особливим не прикметна” Анна Сергіївна, яка незрозуміло чому покохала Гурова й замінила йому весь світ, - один з найпрекрасніших і найбільш хвилюючих персонажів у літературі, а оповідання “Дама з собачкою” справедливо вважається шедевром. Хоча що в ньому такого відбувається? Та нічого, крім дива... Таємниця в тій метаморфозі, у тому перетворенні, у тому незрозумілому й безпричинному, що сталося з героями, і особливо те, що Чехов цю таємницю також не описує. Він не може її описати, не в змозі, як не здатний, не спроможний жоден з найгеніальніших письменників. Бо це Диво, це вище за будь-яке розуміння і описати його не можна».
Загальний розгляд трьох чеховських оповідань мав на меті показати своєрідність новелістики письменника, глибину її змісту; емоційну силу й етичну наснагу, новаторство художньої манери, стилю, які досить повно виявилися у цих характерних для Чехова творах малої прози.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
І рівень
Хто з названих нижче письменників поєднував письменницьку й лікарську діяльність?
A. Є. Золя.
Б. О. Уайльд.
B. А. Чехов.
II рівень
Як ви розумієте зміст висловлювання А. Чехова про те, що треба щодня «по краплині вичавлювати із себе раба»? Розкрийте зв’язок між цією тезою та тематикою і сюжетикою чеховських оповідань.
III рівень
Схарактеризуйте зображений А. Чеховим соціально-психологічний тип «людини у футлярі». Розкрийте символічний зміст образу «людини у футлярі». У чому, на вашу думку, полягає трагікомізм становища такої людини?
IV рівень
Розкрийте гуманістичний зміст творчості Чехова. Чим проза цього митця відрізняється від прози видатних російських реалістів Ф. Достоєвського й Л. Толстого?
Робота в парах. Підготуйте спільну презентацію найцікавішого для вас твору А. Чехова (із розглянутих у цьому розділі).
Тема реферату: «Сміх і сльози в прозі А. Чехова».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО
1. Дайте стислу характеристику розвитку прози на межі ХІХ-ХХ ст. Назвіть найвидатніших прозаїків цього часу.
2. З’ясуйте значення термінів «натуралізм», «імпресіонізм», «неоромантизм».
3. Розкрийте значення творчості Е. Золя для становлення натуралістичного напряму.
4. Визначте особливості задуму й загальної побудови епопеї Е. Золя «Ругон-Маккари «. Яку роль у загальному складі «Ругон-Маккарів « відіграє роман «Кар’єра Ругонів»?
5. Яких висновків стосовно людської природи й стану суспільства доходить Ё. Золя, аналізуючи долю центральних персонажів роману «Кар’єра Ругонів»?
6. Чим епопея «Ругон-Маккари» Е. Золя відрізняється від «Людської комедії» О. де Бальзака?
7. Яка мистецька течія справила визначальний вплив на творчість О. Уайльда? Обґрунтуйте свою відповідь.
8. Які фантастичні елементи наявні в сюжеті роману «Портрет Доріана Грея»?
9. Розкрийте причини моральної деградації й фізичної загибелі Доріана Грея.
10. Як, на вашу думку, слід тлумачити роман «Портрет Доріана Грея» - як виправдання естетизму чи, навпаки, як його заперечення? Доведіть свою думку.
11. Чому «Портрет Доріана Грея» називають інтелектуальним романом?
12. Які особливості декадентської культури відобразилися в романах «Кар’єра Ругонів» Е. Золя та «Портрет Доріана Грея» О. Уайльда?