З англійської літератури
(1854—1900)
АПОСТОЛ СКЕПТИЦИЗМУ
Оскар Уайльд належить до тих митців, яких спочатку називають «забутими» і «невизнаними», а потім «поверненими», «культовими». Причини забуття можуть бути різними: політичними, як у трагічній історії «Розстріляного Відродження» в Україні, естетичними або етичними, як у життєвій і творчій історії Оскара Уайльда. Епатуючою була поведінка письменника, трагічною — його смерть, незвичними й не прийнятими суспільством — його твори. Не визнане сучасниками англійського майстра слова, нині ім’я Оскара Уайльда стає знаком обраності, вишуканості, аристократизму, естетичного смаку. У витонченому інтелектуальному товаристві сьогодні прийнято маніпулювати назвами, темами, сюжетами, висловами, афоризмами, іменами героїв його творів, натяками на нетрадиційну біографію письменника. Як і всяка мода, «мода на Оскара Уайльда» має позитивні моменти. Вона змушує читати й осмислювати його твори, пов’язувати їх із сучасністю, усвідомлювати їх актуальність. Чого ж іще може бажати письменник? Перетворившись на бестселер, «Портрет Доріана Грея» залишається одним із перших зразків інтелектуального роману в європейській літературі.
Ім’я Оскара Уайльда в історії літератури міцно пов’язане з літературно-мистецькою течією, що отримала назву естетизм. Підґрунтям естетизму, як і взагалі концепції «чистого мистецтва», є визнання краси найвищою цінністю буття. Представники цього літературного напряму вважали мистецтво, створене за законами краси, не відображенням життя, а альтернативною до буття дійсністю, може, навіть вищою, ніж сама реальність. Завдання митця, за цією теорією, полягає не в етичній оцінці реальних явищ життя, а в естетичному переживанні Краси як мети людського існування.
Ще наприкінці 20-х — початку 30-х років XIX століття виникла група французьких письменників, які з презирством ставилися до «рослинного» існування буржуазії, зведення змісту життя до накопичення грошей та досягнення матеріального добробуту. Обивательське існування не влаштовувало цю молодь, до якої входили талановиті письменники Теофіль Готьє, Жерар де Нерваль, Петрюс Борель, деякий час Шарль Бодлер. Вони виступали проти активного втручання в суспільне життя, а форму поезії ставили вище за зміст.
Захоплювалися ідеєю могутності краси і Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Віктор Гюго, останній з яких вважав своє зібрання віршів «некорисною збіркою чистої поезії». Одночасно з просвітницькою критикою прагматичного суспільства з точки зору розуму та романтичною критикою з точки зору вільної особистості у французькій літературі з’явилася критика з позицій «чистого мистецтва», краси. У США цю теорію підтримував Едгар По, в Англії — так зване «Братство прерафаелітів», яке було засновано у 1848 році поетом і живописцем Данте Габрієлем Россетті. Члени братства намагалися відродити «щирість», «наївну релігійність» середньовічного та ранньоренесансного мистецтва.
Ідею краси, що «врятує світ», висловлювали російські поети Ф. Тютчев та А. Фет, а відома фраза Ф. Достоєвського «краса врятує світ» стала афоризмом.
Сам вираз «мистецтво заради мистецтва» виник в Англії. Його приписують поетові Алджернону Чарлзу Суїнберну. Волтер Пейтер, Джон Раскін, Метью Арнольд протиставляли своє мистецтво самовдоволеності вікторіанської епохи. їхніми опонентами були письменники-натуралісти Д. Гіссінг, Джордж Еліот, які вважали, що перетворити суспільство може тільки фактографічне, достовірне відображення в мистецтві усієї складності людського життя.
Наприкінці 70-х років в англійській пресі та літературі з’являється новий прихильник теорії «чистого мистецтва», якому судилося стати найзначнішим виразником естетизму у світовій культурі. Його ім’я — Оскар Уайльд. «Я був символом мистецтва та культури свого століття. Я зрозумів це на світанку своєї юності, а потім змусив і своє століття зрозуміти це». І це було правдою.
Він був ірландцем за походженням. Народився Оскар Фінгал О’Флаерті Уайльд в Дубліні у сім’ї відомого лікаря-офтальмолога та ларинголога, який одержав дворянське звання. Крім медицини, глава родини мав широке коло інтересів: фольклор, література, археологія. Мати майбутнього митця, поетеса, пристрасна ірландська націоналістка, була жінкою екстравагантною, яка обожнювала театральні ефекти і на сцені, і в житті. Аристократизм і театральність прищепили Оскару з дитинства. До того ж, пані Уайльд була напрочуд освіченою для вікторіанської епохи жінкою — опанувала давні мови і передала свої знання синові.
Коли Оскар був школярем, його батька судили, звинувативши у зґвалтуванні своєї пацієнтки у стані гіпнозу. Найдивнішим було те, що ця історія з батьком майже буквально повторилася через багато років з сином, якого було засуджено за «аморальність» поведінки. Молодий поет лорд Альфред Дуглас, що розбив серце і вкоротив віку Оскарові Уайльду, був розбещеною, зіпсованою та корисливою істотою, людиною з порожнім серцем. Він викачував з письменника гроші, а коли той опинився у в’язниці, нічим не допоміг, навіть жодного разу не відвідав свого покровителя. Найцікавіше те, що почалася судова справа за позовом самого письменника проти батька Альфреда, маркіза Квінсберрі, за образу в листах. Але спритний батько, який давно покинув власну сім’ю напризволяще, нічим не допоміг безпорадній та афектованій матері у вихованні сина, тепер скористався демагогічною міщанською мораллю і сам звинуватив Уайльда у розбещенні юнака. Суд визнав винним письменника. Це було для нього потрясінням, що прискорило смерть митця. Він помер через три роки після звільнення із в’язниці у сорокашестирічному віці. Так пуританське англійське суспільство розправилося зі своїм найоригінальнішим письменником. В авторитарному суспільстві яскрава особистість через несхожість на інших часто підлягала загальному осуду та ізоляції. Але поки Оскар вчився у школі, він був далекий від усвідомлення цих проблем. Йому подобалися античні автори, поезія Бодлера та Суїнберна, а твори Діккенса він не сприймав. Згодом Уайльд навчався в ірландському коледжі Святої Трійці та Сент-Мадлен-коледжі в Оксфорді. «Оксфорд, — писав пізніше Уайльд, — це столиця романтики». Для нього Оксфорд був країною-міфом, островом старовинної культури серед промислової вікторіанської Англії. Тут, уздовж галасливої Хай-стріт, розташувалися середньовічні коледжі-замки. За їхніми мурами — довгі галереї, лабіринти коридорів, внутрішні зелені подвір’я з напівзруйнованими статуями. Сади Оксфорду й досі залишаються недоторканими, хоча земля тут завжди дуже цінувалася, адже це — серце Англії. Тут майбутній письменник слухав блискучі лекції з естетики професора Джона Раскіна, відомого теоретика мистецтва, який виступав на захист митців-прерафаелітів, котрі сповідували ідеї щирості, безпосередності у мистецтві, близькості до природи. Свій ідеал вони вбачали у творчості майстрів раннього Відродження — до Рафаеля. Прерафаеліти поєднували середньовічний містицизм та ідеалізм з культом земної чуттєвості, що був породжений їхнім преклонінням перед природою. На відміну від них, Раскін вважав, що в середні віки культивувалася свобода особистості, творчої індивідуальності. Але ці погляди не вдовольняли Уайльда. «Ми, представники школи молодих, відійшли від вчення Раскіна, тому що в основі його естетичних суджень завжди лежить мораль... У наших очах закони мистецтва не збігаються із законами моралі». Справленім улюбленцем студентів став не Раскін, а інший викладач, Уолтер Пейтер, який відкидав етичний бік естетики, хоча він же пізніше засудив автора «Портрета Доріана Грея» за зневагу до моралі, нібито висловлену в романі.
1878 року Уайльд завершив навчання в Оксфорді. Неприйняття англійської дійсності підштовхнуло молодого митця, на той час відомого як автора поеми «Равенна», замість кар’єри вченого обрати сумнівну роль «апостола естетизму». Оскільки предок письменника був ірландським королем, юнак вирішив, що повинен стати королем «золотої» молоді Європи, зачарувати всіх своїм артистизмом та оригінальністю. Ексцентричність поведінки, екстравагантність в одязі митця привертали загальну увагу. Черевики із срібними пряжками, коротенькі оксамитові бриджі, шовкові панчохи, жилет у квіточки, берет набакир, волошка, фіалка або соняшник у петельці — неодмінні атрибути образу денді. У пошуках заробітку 1882 року Уайльд їде до Сполучених Штатів, де читає лекції. Його успіх був вельми двозначним: натовп кидався дивитися на молодого естета як на диво. Студенти Гарварда вирішили над ним посміятися і з’явилися до аудиторії в костюмах, що пародіювали лектора: у коротеньких бриджах, із зеленими краватками, із соняшниками у петельках. А він цього дня одягнувся у звичайнісінький костюм...
Сміялися над одним з найосвіченіших людей Європи в галузі історії та теорії мистецтв. А Уайльд викладав свої ідеї у формі парадоксів, каламбурів, дотепів.
Парадокс з грецької мови перекладається як «несподіване», «дивне». Це — вислів, що суперечить загальноприйнятій точці зору або й здоровому глузду, це — міркування, що призводить до наслідків, внутрішньо суперечливих чи несподіваних.
В Америці митець домовляється інсценізувати свою п’єсу «Віра, або Нігілісти» (1880) з життя російського народництва, та вистава не мала успіху.
Повернувшись до Дубліна з лекціями, він познайомився із міс Констанцією, яка незабаром стала дружиною письменника, народила двох синів.
З 1887 року Уайльд — редактор часопису «Жіночий світ». У 1891 році вийшли друком збірка статей «Задуми», роман «Портрет Доріана Грея». 1892 року митець написав французькою мовою п’єсу «Саломея», опубліковану в перекладі на англійську з малюнками видатного графіка Обрі Бердслі. П’єсу було заборонено до постановки в Англії, але інсценізовано в Парижі.
Великий успіх випав на долю п’єси «Віяло леді Уїндермір» (1892), першої з чотирьох комедій Уайльда.
П’єси «Ідеальний чоловік» та «Як важливо бути серйозним* написано влітку 1894 року. Художній простір комедій Уайльда — вузький світ аристократичних віталень, де цінують майстерність світської бесіди. Самі герої — інтелектуально порожні люди, зайняті влаштуванням особистих справ, але їхні розмови сповнені блискучих дотепів і парадоксів, що належать самому авторові. Дотепне, влучне слово героїв парадоксально викриває хибність, нещирість світу віталень, до якого вони самі належать. Наприклад: «Він каже неправду? Мій племінник Алджернон? Не може бути! Адже він оксфордець».
П’єси Уайльда з’явилися саме тоді, коли у світових театрах стверджувалась нова драма. Її основоположником був Ібсен. Недаремно Уайльда називали «ібсеністом». Він теж доводив лицемірство суспільної моралі, але робив це не серйозно, як Ібсен, а легко, жартуючи. Створювалося враження, що так легковажно писати дуже просто, що це може кожен. Мистецтво дотепного парадоксу видається легким лише на перший погляд. Автор такого твору має бути наділений яскравим художнім даром, вишуканим смаком, гнучким розумом. Стосовно Уайльда великий англійський драматург Бернард Шоу захоплено сказав: «Він просто видобуває з мистецтва саму квінтесенцію і дістає п’єси, які є до того сценічними, що ними захоплюються усі театрали, якщо вони мають хоча б краплину розуму».
Комедії Уайльда напрочуд афористичні. Його сентенції виявляються парадоксами, актуальними в усі часи. Наприклад, у п’єсі «Як важливо бути серйозним» читаємо: «Всі теорії сучасної освіти є хибними в зародку. На щастя, принаймні у нас в Англії, освіта не залишає ніяких слідів». Або: «Всі жінки з часом стають схожими на своїх матерів. У цьому їхня трагедія. Жоден чоловік не буває схожим на свою матір. У цьому його трагедія».
Макс Бірбом. Карикатура на Уайльда. Близько 1894 р.
Своє творче кредо Уайльд висловив наприкінці збірки критичних праць «Задуми». Пристрасний прибічник «чистого мистецтва», він не лише був переконаний, що мистецтво розвивається за власними законами, а й ставив життя у залежність від мистецтва. Так, на його думку, песимізм був вигаданий Гамлетом, а за ним весь світ піддався меланхолії. Нігіліста винайшов Тургенев, а Достоєвський довершив цей типаж. Все XIX століття було вигадане Бальзаком.
Винесення етики за межі мистецтва викликало роздратування прибічників виховної функції поезії. «Немає книг моральних чи аморальних, — стверджував Оскар Уайльд. — Є книги добре написані або написані погано. Ось і все». Ця парадоксальна теза погано прислужилася йому на власному судовому процесі. Дотепний письменник на запитання «Чи є це оповідання аморальним?» — легковажно відповів: «Гірше, ніж аморальним. Воно є погано написаним». Суворий судовий вирок — два роки ув’язнення — був для нього великою несподіванкою. На ім’я письменника було накладено табу, книжки конфісковано з бібліотек, п’єси знято з репертуару театрів. Звільнений 1897 року з-за ґрат, Уайльд був пригнічений ворожим ставленням до нього англійського суспільства. Він виїхав до Парижа, де в рідкісні хвилини натхнення продовжував писати. Його лебединою піснею стала поема «Балада Редінгської в’язниці « (1898). В останній день осені 1900 року Оскар Уайльд помер — в чужій країні, у забутті й злиднях.
У «Передмові» до роману «Портрет Доріана Грея» — естетичному маніфесті письменника — Уайльд використовував образ мистецтва-дзеркала з роману Стендаля «Червоне та чорне». Пригадайте порівняння Стендаля: роман — це дзеркало, яке несуть уздовж битого шляху і в якому відбивається весь придорожній бруд. Для Оскара Уайльда мистецтво — люстро, що віддзеркалює лише того, хто в нього дивиться, а не загалом життя. Вічно молодий Доріан Грей зі страхом дивився на власний зачарований портрет, як у дзеркало. Адже портрет відбивав ті жахливі зміни, що мали б спотворювати гарне обличчя самого героя, але відбувалися лише на полотні. Процес власного старіння навіть на картині нестерпний для Доріана. Знищивши портрет (розбивши «дзеркало») герой тим самим вбиває себе.
Уайльд був чудовим оратором, що вмів заворожити слухачів магією слова. Це знайшло відображення в його оповіданнях та романах. І хоча починав він свою письменницьку діяльність як поет (збірка «Вірші», 1881) і завершив її вже згаданою поемою, найяскравіше, найповніше його талант розкрився в галузях прози та драматургії.
Ви вже знаєте, що Уайльд був майстром парадоксу. У формі парадоксу можуть бути висловлені як слушні, так і хибні думки. Літературний парадокс — це фігура, де думка висловлюється у формі, що суперечить загальноприйнятим нормам, але дивує та захоплює. В історії письменства є відомий твір, побудований на наскрізному парадоксі. Це — розробка Жаном Жаком Руссо теми, запропонованої Діжонською академією: «Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню моралі?». Руссо дає негативну відповідь.
Сила Уайльда — в несподіваних поворотах думки. Свою творчу майстерню митець розкриває в романі «Портрет Доріана Грея», пояснюючи парадоксалізм свого героя: «Він дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнанна: то відкладаючи її, то переймаючи, то примушуючи її веселково іскритися в спалахах своєї уяви, то окрилюючи її парадоксами».
Найбільшою помилкою у сприйнятті парадоксу було б ставлення до нього як до реального факту життя. Світ парадоксів створює штучну художню дійсність, що не лише не збігається з життєвими реаліями, а й суперечить їм. Це немовби альтернатива життю. Назва комедії Уайльда — «Як важливо бути серйозним», хоч у підтексті прочитується парадоксальне: «Як не можна бути серйозним». Так само не можна сприймати твори Уайльда з погляду звичайної моралі. Всі добре знають, що вбивати людину — аморально. А в оповіданні Уайльда «Злочин лорда Артура Севіла» молодий чоловік робить замахи на життя своїх родичів, врешті, вбиває літню людину, після чого одружується з коханою дівчиною і живе щасливо. Якщо сприймати зміст цього оповідання як життєвий факт, то і головного героя, і письменника можна звинуватити в аморальності, Насправді ж цей твір — витончений, вишуканий мистецький парадокс, жарт генія. Якщо оповідання сприймати саме так, його персонажі вже нагадуватимуть не справжніх людей, а швидше театральні маски, амплуа для акторів, маріонеток. Чому, сидячи в театрі, ми добре розуміємо, що це не життя, а читаючи книжки, переважно вдаємося до ілюзії справжності описаних подій? Коли Гамлет у Шекспіра посилає на смерть своїх однокурсників — Розенкранца та Гілденстерна, — ми не вважаємо його аморальним. А герой Уайльда кидає з моста в Темзу хіроманта, який напророкував йому роль вбивці. Парадокс в тому, що герой твору не може бути щасливим, поки когось не вб’є. Дві невдалі спроби лорда звести в могилу родичів залишилися для всіх таємницею. Зустрівши несподівано чоловіка, який втрутився в його життя зі своїм віщуванням, навіявши думку про неминуче вбивство, Артур водночас і пророцтво здійснив, і помстився за свої страждання.
Гумор полягає в тому, що втоплений віщун і справді виявився шарлатаном і вимагачем грошей у аристократки, яка ним захопилася. «Вищий світ», що розважається нісенітницями, вигадками лжехіромантів, виявляється таким же штучним та пустопорожнім, як театральні маски, маріонетки. Лорд Артур та його щасливе сімейне життя на цьому тлі виглядають значно привабливішими. Тобто об’єктом сатири в парадоксі стає штучність форм суспільного життя. А «штучні люди» і смерть мають не серйозну, а штучну. Та й замахи на життя родичів, які вчинив герой, виглядають теж несерйозними, нібито існуючими лише в уяві героя. Тітка, якій він приносить таблетку з отрутою, про неї забуває і помирає власного смертю. Дядькодекан, якому Артур надсилає годинника з динамітом, використовує невеличкий вибух, що не завдав нікому шкоди, як тему виховної проповіді у просвітницькому дусі. Як бачимо, зусилля героя твору призводять до парадоксальних, несподіваних результатів.
Одне з найвідоміших парадоксальних оповідань Уайльда — «Кентервільська примара», яке має підзаголовок «матеріально-ідеалістична містерія». Сім’я американського посла купує англійський родовий старовинний будинок з примарою давнього предка, що вбив власну жінку. Але нова нація наскрізь прагматична і позбавлена жаху перед невідомим. Маленькі матеріалісти з країни «вождя червоношкірих» знущаються над нещасною примарою, цькують її. Лише п’ятнадцятирічна донька посла пожаліла стару потвору і погодилася піти з нею до Ангела Смерті, щоб випросити вічний спокій цьому грішному створінню. Якби перед нами було звичне, традиційне оповідання, воно могло б завершитися тим, що примару з будинку виганяють, довівши її непотрібність та нікчемність у новому світі. Але парадоксаліст Уайльд змушує товаришувати кількасотрічну примару і добру молоду дівчину, яка, до речі, має хлопця-нареченого з аристократичної англійської родини. Це нонсенс, неможливо, з точки зору здорового глузду. Але з точки зору милосердя — звичайна річ. І взаємини Вірджинії з дивною істотою зовсім не одновимірні: дівчина назавжди зберігає до духа-старигана вдячність за те, що він відкрив їй, «що таке Життя, і що таке Смерть, і чому Любов сильніша за Життя та Смерть». їхні стосунки поступово стають приятельськими. Вірджинія закидає духові, що він вбив свою дружину, а той виправдовується тим, що вона була дуже негарною і зовсім не розумілася на приготуванні їжі. «Хоч я і вбив свою жінку, на мій погляд, не дуже люб’язно з боку моїх шуринів заморити мене голодом». Парадокс полягає в тому, що примара-дідуган за життя справді вмер від голоду, замкнений в одній із кімнат будинку. Ця історія така ж неправдоподібна, як і попередня, про вбивство хіроманта. Але і в ній цінністю, вищою за карнавальні життя і смерть, стає Любов.
Любов є також центральною темою відомих казок Уайльда: «Щасливий принц», «Соловей та троянда», «День народження інфанти», «Рибалка та його душа». Оскар Уайльд пише не про звичайну любов між чоловіком та жінкою. Його фантазія не знає меж, всі в його казках самовіддано люблять одне одного, і немає значення, на кого саме спрямована ця любов. Найважливіше — те, що любов його героїв справжня, кожен з них здатний до самопожертви заради коханого, згодний віддати все, навіть життя. Скажімо, у письменника мандрівний птах — Ластівка — закоханий у Статую Прекрасного Принца і гине заради любові. Серцем рибалки заволоділа Морська Діва. Соловей любить троянду і гине, вколовши серце колючкою квітки. А сам автор закоханий у стиль — вишуканий, доволі манірний, штучно красивий, як колекція коштовностей, дорогоцінних каменів у доброго ювеліра. Казки Уайльда трохи сентиментальні, але ніхто не може звинуватити письменника у байдужості до моралі, адже крізь красивості витончених фраз завжди проглядає істина: «Тільки Любов, якою б вона не була, може пояснити той неймовірний надлишок страждання, яким переповнений світ». Цитату взято з останнього твору Уайльда — «Сповіді із в'язниці», написаного у формі листа до молодого зрадливого друга. Інша назва цього твору — латинська: «De Profundis», тобто «З глибини». Це — початок одного з найтрагічніших псалмів: «З глибини, о Господи, до Тебе я волаю...». Людина, що стоїть на краю безодні, з глибини могили, з темряви смерті звертається до Бога з каяттям. Цю назву дав творові Роберт Росс, друг письменника, бо вона якнайкраще відповідає характерові цієї сповіді, що сповнена вистражданою доброчесністю. Все ж автор п’єси «Саломея» залишився сином своєї доби і нічим двозначним не заплямував себе у творчості. Тема сповіді, зовсім не схожої на стилістично вишукану прозу письменника, — страждання і любов. Він звертається до постаті Христа, тому що Син Божий «знав, що любов — це загублена таємниця Всесвіту, яку марно розшукують всі мудрі...». Ісуса Христа митець вважав попередником романтичної течії в мистецтві. Власне, весь лист присвячено доведенню тези, що страждання — найвище з почуттів і водночас тема творів великих митців. Якщо зважити, що до такого висновку дійшла людина, яка все життя сповідувала культ насолоди життям, то її відкриття стає ще ціннішим.
Колишні радянські ідеологи насаджували думку, що страждання не потрібні, бо нібито вони принижують людину, хоча насправді тоталітарна влада кинула цілі народи у вир страждань — моральних і фізичних. Як би знадобився сьогодні досвід страдника Редінгської в’язниці! «Мені необхідно зробити так, щоб все, що зі мною відбулося, обернулося для мене на добро, я повинен все використати для звеличення душі», — писав Уайльд. Така психологічна настанова рятує у тяжких випробуваннях не тільки тіло, а й душу. Поет збагнув, що для цього він будь-що повинен зберегти в серці любов. Інакше, що станеться з його душею?
Так своєрідно переплітаються три головні для Уайльда теми: страждання, любов, творчість.
Незважаючи на ув’язнення, поет залишився, за його словами, прибічником романтичного мистецтва, яке «починається там, де закінчується наслідування», тобто для нього, як і раніше, у дзеркалі мистецтва відбивається тільки творча особистість читача...
У «Баладі Редінгської в’язниці» Уайльд-естет несподівано втручається в полеміку стосовно скасування смертної кари. Герой поеми, гвардієць, вбив свою кохану, і за це був повішений у тій самій в’язниці, де відбував покарання автор твору. Три тижні перед стратою сприймалися всіма в’язнями як очікування Страшного Суду. Неможливість подібної ситуації з точки зору людяності підкреслює Уайльд. Його головний аргумент — «коханих вбивають всі», але не всі приймають за це смерть. У цьому останньому афоризмі великого парадоксаліста є багато особистого, адже і самого митця вбило кохання. Але якщо сприймати тезу Уайльда ширше, то з підтексту зрозуміло, що судді не мають права засуджувати грішника, бо й самі винні в тому ж. У «Сповіді з в’язниці» Уайльд згадує євангельський сюжет про грішницю Марію-Магдалину, яку суворі тогочасні закони прирікали на страшну смерть — побиття камінням. Ісус під час судилища щось креслив палицею на піску і не одразу відповів, коли люди до Нього звернулися за порадою. Він відповів фразою, що за змістом перегукується з рефреном «Балади Редінгської в’язниці»: «Хто без гріха, нехай першим кине в неї камінь». Через кілька хвилин біля жінки вже нікого не зосталося...
Оскар Уайльд пішов з життя на зламі століть. Хоч біографічно він належить XIX століттю, та своїми естетичними уподобаннями і характером творчості — цілком у XX столітті. Англійського письменника вважають попередником літературного напряму, що визначив обличчя європейського письменства новітньої доби — модернізму. Тому твори Уайльда відносять до раннього модернізму. Дослідники знаходять в його стилі імпресіоністичні риси.
У літературі, на відміну від живопису, імпресіонізм не склався як окремий напрям. Скоріше можна говорити про риси імпресіонізму всередині різних напрямів епохи. «Чисте спостереження», проголошене імпресіоністами, мало на меті відмову від ідеї в мистецтві, від узагальнення, від закінченості. Традиційне зображення вимагало абстрагування від конкретного об’єкта і вражень від нього, при цьому потрібно було відітнути випадкове, запам’ятавши загальне, головне. Імпресіонізм же був проти загального, стверджував часткове, імпресіоністи зображували кожну мить. Французькі письменники брати Едмон і Жуль Гонкур у своїх «Щоденниках» писали: «...Мистецтво — це увічнення у вищій, абсолютній, остаточній формі якогось моменту, якоїсь швидкоплинної людської особливості». А їх знаменита фраза: «Бачити, почувати, виражати — у цьому все мистецтво» — стала формулою імпресіонізму (За Т. Михайловою).
Імпресіоністичність стилю Уайльда полягає у відмові від «програми» в мистецтві, від абстрактної «ідеї» і створенні культу кожної миті, вражень від навколишнього, у поєднанні його з культом краси. Так естетизм отримував свій стильовий вираз в імпресіоністичності письма.
Бачити, почувати, виражати — це міг би бути девіз Доріана Грея, головного героя найвідомішого роману Уайльда, або художника Безіла з того самого твору, або лорда Генрі. Але про це — далі.
***
1. Чи можна назвати естетизм літературним напрямом?
2. Що спільного у термінах «мистецтво заради мистецтва» та «естетизм»? Чи це одне й те саме? Чи залежить модифікація терміну від історичної доби?
3. Чи пов’язаний імпресіонізм з естетизмом?
4. Що означає слово парадокс? Чому не можна сприймати літературні парадокси як відображення реального життя?
5. Порівняйте образ дзеркала в романі «Червоне та чорне» Стендаля та в романі «Портрет Доріана Грея» Уайльда. Поясніть різницю.
6. Чи вважаєте ви Оскара Уайльда сентиментальним? Відповідаючи, посилайтесь на тексти його творів.
***
1. Які чинники вплинули на формування світоглядних переконань і художніх уподобань Уайльда?
2. Чому Оскара Уайльда проголосили «апостолом естетизму», «страдником Прекрасного»? Чим письменник шокував англійське суспільство?
3. Чим «Балада Редінгської в'язниці» та «Сповідь з в'язниці» відрізняються від попередніх творів митця?
***
1. Запишіть наведені висловлення з естетичних маніфестів Уайльда. Поміркуйте, чи може підписатися під ними представник реалістичного мистецтва.
2. Чому п’єси Оскара Уайльда з життя Англії часів королеви Вікторії знаходять свого глядача в сучасних театрах України? Чим ці твори актуальні?
3. Чи згодні ви з парадоксальним твердженням Уайльда, що все XIX століття вигадане автором «Людської комедії»? Як саме слід розуміти цю тезу? Чи змінюються наші історичні уявлення про XIX століття зі зміною історичних шкіл, концепцій і уподобань?
***
Поясніть, як ви розумієте вислів: «Коханих убивають всі» («Балада Редінгської в’язниці»),
***
1. Чому англійці зберігають недоторканими сади Оксфорду? Знайдіть в інтернеті фото цих садів. Чи вплинув на характер Оскара Уайльда той факт, що він навчався у найтрадиційнішому учбовому закладі Англії?
2. Розгляньте портрет Оскара Уайльда, виконаний А. Тулуз-Лотреком. Прочитайте уривок з книги Анрі Перрюшо «Життя Тулуз-Лотрека» про історію створення цього портрета. Лотрек зустрівся з Уайльдом у Лондоні в той час, коли письменника звинуватили в аморалізмі та присудили до ув’язнення.
Художник «з деяким жахом» дивився на цю людину, яка ще вчора посідала у літературному світі таке почесне місце, а тепер належала до злочинців. Завтра його видворять за межі батьківщини, але він усе ще приндиться, кидаючи виклик заскнілому англійському пуританізму, тримається величаво, твердо вірячи, що перемога буде за ним.
Уайльд відмовився позувати Лот- реку. Ну що ж, нічого не поробиш! Але художник не може пропустити таку виняткову модель і впивається поглядом у його обличчя. Чи співчував він Уайльду? Ставлення англійського суспільства до поета дивувало, навіть більше — обурювало його, але симпатії до Уайльда він не відчував. І дійсно, не було людини більш несхожої за характером з Лотреком, ніж Оскар Уайльд — естет в елегантних костюмах, з вигадливими манерами, що любив парадокси, вишукану мову і театральну млосність.
Анрі Тулуз-Лотрек. Портрет Оскара Уайльда. 1895 р.
Могутня фігура Уайльда, хоч він і виглядав в’ялим, вразила Лотрека. Уайльд не хоче позувати? Не біда! Лотрек і не має потреби в цьому! Він закарбував у своїй пам’яті це зухвале, жінкоподібне обличчя з важкою щелепою і ротом старої кокетки. Ця разюча істота так сильно його вразила, що він нічого не забуде — ні його в’ялих щік, ні тьмяного кольору обличчя, ні прилизаного світлого, майже жовтого волосся, ні маленьких презирливих очей, що заплили жиром, з набряклими під ними мішками і навислими віками. Повернувшись до Парижа (справа Уайльда мала великий резонанс усюди), Лотрек надрукував у «Ревю бланш» малюнок пером — Оскар Уайльд промовляє останнє слово в суді. Після цього Лотрек написав швидкими мазками на картоні дуже переконливий у своїй простоті портрет поета: кілька ліній, кілька кольорових плям, і вся сутність цієї людини — як на долоні. Працюючи над картинами для балагана Ла Ґулю, Лотрек і там зобразив Уайльда серед глядачів, що милуються «східним танцем».
***
3. Як ви вважаєте, чи правильно Лотрек трактував образ Уайльда? Чи таким ви уявляли собі сорокарічного письменника?
ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ
«Будь-яке мистецтво не дає жодної користі», — такою парадоксальною фразою завершується передмова до найвідомішого твору Оскара Уайльда. Майже те саме письменник стверджує і в своєму програмовому естетичному маніфесті «Занепад брехні», що увійшов до книги «Задуми», написаної того ж року, що й «Портрет Доріана Грея», — 1891-го. «Переказ красивих вигадок, — декларує Уайльд, — ось справжня мета мистецтва. Адже мистецтво існує самостійно, подібно до мислення, і розвивається за власними законами. Йому немає потреби бути реалістичним у добу реалізму або спіритуальним у добу віри... Частіше за все воно задовго передбачає власну епоху і створює такі речі, що минає ціле століття, перш ніж люди навчаться розуміти ці речі, цінувати їх та насолоджуватися ними. Велика помилка усіх істориків полягає в тому, що вони за мистецтвом епохи оцінюють саму епоху».
Ми звикли до думки про те, що мистецтво відтворює світ. Який саме світ відтворює мистецтво? Світ реального життя чи світ мистецької мрії? Ми говоримо, що світ, створений мистецтвом, є альтернативним до світу, створеного життям. Для декого він навіть стає головним, реальнішим за саму дійсність.
До таких митців належав Оскар Уайльд. Його естетизм був реакцією нестандартно мислячої людини на прагматизм XIX століття з ідеалом раціоналізму, бізнесу, збагачення, успіху, з пріоритетом світу матеріального над світом духовним. Згідно з цим, все, в тому числі й мистецтво, повинно мати якусь корисну мету свого існування. Наприклад, мистецтво повинно реалістично відтворювати у типових образах суспільні конфлікти доби, щоб винести їм свій вирок і таким чином вплинути на життя, або виховати свого читача у дусі розумного, доброго, вічного... Але чи не буде в такому разі мистецтво дублювати політику, соціологію, педагогіку, етику, релігію?
Власне, прихильники «корисного» мистецтва мають на увазі лише одну з багатьох течій у літературі XIX століття — мистецтво реалізму.
Роман Оскара Уайльда зовні виглядає як типово реалістичний. Він навіть має свого попередника в літературі — роман «Шагренева шкіра» Бальзака. Але у французького романіста фантастичним є лише припущення, що загадкова шкіра може зменшуватися, виконуючи бажання свого хазяїна, навіть проти його волі. А загалом герой Бальзака занурений у своє соціальне середовище і дуже нагадує інших відомих честолюбців «Людської комедії». У романі органічно переплітаються романтизм і реалізм як синтетичне художнє світовідчуття, що не лише синтезує типові риси романтизму та реалізму, а й створює новий світ, подібний до художніх світів у інших творах Бальзака і водночас відмінний від них.
«Портрет Доріана Грея» теж має фантастичну основу. Художник Безіл Голуорд, захопившись надзвичайно вродливим юнаком, малює його портрет, що стає таємним шедевром самого художника. Таємним, бо Доріан ховає свій портрет, подарований Безілом, від людських очей. Адже портрет, за бажанням самого Доріана, перебирає на себе всі зміни у зовнішності господаря, пов’язані з плином років та неправедним життям, зі злочинами, прямими та опосередкованими. Портрет поступово старіє і стає потворним. Герой твору залишається молодим та вродливим. Жертвою свого ідола стає художник Безіл, якого Доріан вбиває, коли він, приголомшений, бачить свою страшенно змінену картину.
Як і в «Шагреневій шкірі», в романі Уайльда герої намагаються знайти реальне пояснення фантастичним змінам. Герой Бальзака вдається до вчених, щоб визначити, в який спосіб можна розтягнути чи знищити чарівну шкіру, що все зменшується. Але наукові прилади під час досліду виходять з ладу, а шкіра залишається неушкодженою. В «Портреті Доріана Грея» Безіл висловлює припущення, що він помилився у поєднанні фарб, які почали псуватися, спотворюючи прекрасне обличчя, зображене на портреті. Світовому мистецтву відомі такі фатальні помилки, що призводять до руйнування художніх шедеврів ще за життя їхніх авторів. Так, нез’ясованою залишається причина руйнації уславленої «Тайної вечері» Леонардо да Вінчі. Можливо, майстер припустився помилки у техніці змішування фарб, що застосовувалася під час розпису трапезної монастиря Санта-Марія делле Граціє. Але ж відомо, що Леонардо був не тільки великим художником-експериментатором, а й чудовим математиком та інженером, який умів правильно розрахувати будь-який експеримент. Існує також інше припущення причини загибелі шедевра — нематеріалістичне. Його висловив Дмитро Мережковський у романі «Воскреслі боги». Російський письменник бачить в цій історії розплату за постійну боротьбу в душі митця Христа та Антихриста, добра та зла, християнського зречення та язичницької чуттєвості. Тобто справа не в помилковому змішуванні фарб.
Денис Гордєєв. Ілюстрації до роману «Портрет Доріана Грея». XV ст.
Справа не в фарбах тг кож і в історії з портретом Доріана Грея. Фінал цього роману не менш загадковий, ніж історія з «Тайною вечерею» Леонардо да Вінчі. Доріан намагається знищити портрет, який постійно нагадує йому про вчинені злочини, ніби власна совість. А совість треба вбити. Персонаж розтинає ножем власний портрет, і ніч прорізує страшенний крик, а коли налякані слуги вбігають до кімнати, то бачать потворного старого чоловіка, вбитого ножем у груди, а поряд з ним портрет, на якому зображений прекрасний юнак. Найбільше враження справляє те, що ми не бачимо, як це перевтілення відбувається: коли герой встромляє ніж у портрет, письменник одразу переносить читачів за межі кімнати, а вдруге ми потрапляємо сюди вже разом зі слугами. Така раптова зміна кута зору з внутрішнього на зовнішній ніби відбиває несподівану смерть суб’єкта оповіді, головного героя Доріана Грея. Цей фінал ще більш фантастичний, ніж фінал «Шагреневої шкіри», де загадкова шкіра, до решти скоротившись, забирає життя Рафаеля і щезає на наших очах з долоні переляканої коханої героя.
Леонардо да Вінчі. Тайна вечеря. 1495—1497 рр.
На відміну від Бальзакового шедевра, в романі Уайльда немає нічого від реалізму. Його зовнішня життєподібність — тільки камуфляж, з-під якого прозирає зовсім інша художня система. Вам, безперечно, відомий американський фантастичний фільм жахів 90-х років під назвою «Чужі», де інопланетні істоти вселяються в тіла землян. Там вони функціонують аж доти, доки не «проростають» з тіла людини страшні смертоносні пазурі цієї неземної істоти і людина гине.
Безперечно, модерністський роман, що «проростає» крізь життєподібність, типовість характерів «Доріана Грея», позбавлений агресивності сучасних трилерів. Естетизм Уайльда більше нагадує рух хіппі у XX столітті — своїм протистоянням благопристойному суспільству з його ідеалом прагматизму та розсудливості.
Але чужі для реалізму поетика і стилістика головного твору англійського естетизму справді «проростають» у незвичний для нас спосіб. Інші якості життя з’являються на всіх рівнях твору. Візьмемо, наприклад, характери. Ми звикли до того, що характери у літературному творі, по-перше, повинні бути типовими, тобто відбивати найхарактерніші риси епохи, подруге, мають розкриватися за принципом психологічної індивідуалізації образу. Згідно з цим, у читача має виникати почуття симпатії чи антипатії до персонажів.
Чому ж ми не можемо, хоч би й хотіли, співчувати у повній мірі нещасній Сібіл Вейн, сімнадцятирічній акторці маленького театру на околиці столиці? Адже вона вчинила самогубство після того, як її брутально відштовхнув коханий Прекрасний Принц — Доріан Грей. Не можемо пожаліти і п брата-моряка, який, бажаючи помститися за сестру, випадково гине під час полювання. Ми не співчуваємо навіть художнику Безілу Голуорду, підступно вбитому Доріаном. Чому ж? Можливо, ми маємо справу з романом, побудованим на зовсім іншому, ніж в реалізмі, принципі творення художнього образу? Не психологізм, а парадоксальність як інтелектуальна гра розуму, парадоксальність як гра слів, парадоксальність як іскрометна, блискуча гра стилю?
Лорда Генрі, головного інтелектуального героя роману, спокусника Доріана Грея, звуть Принц Парадокс. Мета його життя — логічно довести до абсурду будь-які усталені форми суспільної думки і таким чином викликати цікавість у людей, тобто справляти враження, впливати на них. Це — одна з форм самоствердження людини — форма театралізованої інтелектуальної гри, розрахованої на глядача. Хто цей глядач — лорду Генрі байдуже. Він витрачає блиск своєї парадоксальної дотепності не лише у товаристві університетського приятеля Безіла Голуорда та юнака Доріана, якого хоче зачарувати, а й у світському товаристві своєї тітоньки, виголошуючи свої думки естета: «У парадоксів і правди — один шлях. Дійсність повинна перше показати себе добрим акробатом, щоб впевнились у ній і змогли покластися на істину».
Як діє лорд Генрі? Скажімо, існує тривіальна думка про те, що молодість неминуче пов’язана з рядом помилок. Принц Парадокс повертає цю банальну істину іншим, несподіваним боком: щоб повернути молодість, треба повторити усі помилки своєї юності. Світське товариство літніх людей у захваті від цього парадоксу і від самого лорда Генрі.
Це була блискуча імпровізація... Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму, мимохідь піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на поклик його сопілки.
Лорд Генрі виступає не лише з монологами, які ми хоча й не чуємо, але можемо оцінити за реакцією слухачів. Коли лорд знаходить гідного суперника, то починає діалог, більше схожий на двобій або гру з м’ячем: співрозмовники перекидаються короткими багатозначними фразами, не зупиняючись для розмірковування. Єдина мета такого діалогу — обмін несподіваними асоціаціями. Гідним співрозмовником лорда стає, наприклад, герцогиня Монмаут, гарненька дружина шістдесятирічного старого. їхні багатозначні діалоги нагадують випади рапіристів. Недарма образ рапіри стає лейтмотивом їхньої розмови. Щоб зрозуміти, про що йдеться в цих інтелектуальних діалогах, нам треба щоразу робити зусилля. І в якусь мить ми втомлюємося від необхідності засвоювати усі ці парадоксальні твердження. Надмір інтелектуальної гри, як з’ясовується, нічого не додає до нашого емоційного сприйняття. Якщо закрити книгу і запитати себе, про що вели мову Генрі та Гледіс Монмаут, ми навряд чи щось певне скажемо. Може, ми погані читачі і не здатні сприймати інтелектуальну гру слів? Чи до цього призвели недоліки художнього методу? Або ж можливості естетизму не безмежні?
За покликанням лорд Генрі психолог, хоча як літературний образ він виник без впливу психологічного аналізу. Це теж парадокс у дусі естетизму.
Лорд Генрі запитував себе, чи зможе коли-небудь психологія стати точною наукою, так щоб кожен найменший порух життя розкрився б перед нами?
Свої власні дослідження він почав розтином самого себе, а скінчив розтином інших. Людське життя — це єдине, що варто вивчати, вважав він... Але ж яку велику винагороду одержує за все це людина! Яким чудовим постає тоді цілий світ перед нею! ...Це справжня насолода. Що там ціна, яку за все платиться!
Лорд Генрі, який відбирає Доріана у Безіла, добре знає, якого болю завдає художникові, своєму приятелеві по Оксфорду. Але для нього значно більше важить його дослідницька цікавість — потреба оволодіти душею Доріана, що він і робить, цей Мефістофель-естет. Найдивнішим є те, що лорд Генрі провадить свою роль до кінця. Як і в усякого циніка, в нього є вразливе місце — власна душа. Його покидає дружина, така ж дивна й оригінальна, як і сам лорд Генрі. Але цю новину Генрі повідомляє Доріанові теж у вигляді парадоксу: «Звичайно, подружнє життя — тільки звичка, і погана звичка. Але людина жалкує, втративши навіть найгірші свої звички». Байдужість до усього відчувається і в його ставленні до нерозгаданої смерті старого приятеля — художника
Безіла. Майстерність письменника полягає в тому, що лорд Генрі спочатку висловлює нібито щире почуття, і ми починаємо вірити в психологічну достовірність цього образу. Наприклад, повідомлення про своє розлучення лорд Генрі починає з жалю: «Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у будинку чогось наче бракує». Але схильність до парадоксів перемагає, і лорд Генрі постає у звичному амплуа. Він запевняє Доріана, що найвища цінність людини, якої, на його погляд, досягнув Доріан, — це мистецтво життя, тобто сприйняття життя з естетичної точки зору, прагнення краси і насолоди. Раптовим і для Доріана, і для читача є його питання — ремінісценція з Нового Заповіту: «Яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши... Як там сказано? Свою власну душу?..». Здається, що сумніви заполонили Принца Парадоксу стосовно власного життя і своєї теорії, саме час покаятися і змінитися, як міг би це зробити герой реалістичного твору. Аж ні! Виявляється, виголошену фразу він щойно чув від вуличного проповідника у Гайд-парку, і цей епізод видався йому надзвичайно цікавим з естетичного погляду. «Хотів я був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина — ні». Тобто лорд Генрі залишається естетом до кінця.
Пристрасть лорда Генрі — це пристрасть науковця-дослідника. Він схожий на тих фанатиків-науковців, для яких задоволення їхньої пристрасті будь-якою ціною становить зміст життя. Якби лорд Генрі жив у нашу добу, то міг би стати знавцем теорії та практики парадоксу. Сфера його інтересів — психологія. Дуже сучасна наука. Ось чим приваблює вона лорда: «Та й самий вплив твій на іншу людину — як він зачаровує! Ніщо не можна прирівняти до цього... В усьому цьому справжнє задоволення, може навіть найповніше задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому та вульгарному віці, як наш, украй плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах...»
Принц Парадокс у романі стає пророком гедонізму, але не традиційного. Це — гедонізм інтелектуальної гри. А що ж означає термін гедонізм взагалі? Він походить від грецького слова, що перекладається як «насолода». Згідно з цією етичною теорією, що виникла у Давній Греції, найвищою цінністю життя є задоволення, насолода, втіха, а прагнення до насолоди є метою життя. Давньогрецький гедоніст Арістіпп стверджував, що кожен з нас прагне задоволення, в чому б воно не полягало, і це єдина цінність життя. Давньогрецький філософ Епікур розвинув цю теорію. Умовою життя, позбавленого страждань і сповненого насолод, Епікур вважав звільнення людей від жаху смерті. Подальший розвиток цієї теорії знаходимо у французьких філософів XVIII століття Гельвеція та Гольбаха, які стверджували як основу моралі особистий інтерес людини, для здійснення якого необхідна організація суспільства за законами розуму. Але дуже швидко цей особистий інтерес перетворився на жадобу збагачення задля насолоди. Збагачення, насолода, знову збагачення. А що далі? Адже завдання, поставлене Епікуром, — не вирішено. Суспільство, яке вирішує свої проблеми за допомогою гасел сучасного гедонізму — особистої ініціативи до накопичення грошей заради найбільшої життєвої втіхи, — приречене бути споконвічно прикутим до нерозв’язаної проблеми смерті.
Але це філософський, моральний бік проблеми, що лише опосередковано стосується роману великого англійського естета. І перший парадокс полягає в тому, що ми не можемо, не маємо права оцінювати роман Уайльда з боку моралі. Адже про це попереджав сам автор. Тобто, моральне засудження аморальності може бути частиною реалістичної художньої системи. Але ж ми домовилися, що перед нами — роман нереалістичний. Чому ж ми намагаємося оцінювати його з позицій реалізму? Чому ми прагнемо застосувати методи і прийоми психологічного аналізу характерів і звинуватити персонажів «Доріана Грея» в аморалізмі? Тому що зовні цей роман дуже нагадує реалістичний, де характери і типи розвиваються за певного логікою психологічної еволюції. Проте тільки зовні. Російський публіцист М. Чернишевський, оцінюючи «Севастопольські оповідання» молодого Льва Толстого, такий психологічний прийом розкриття характеру назвав «діалектикою душі ».
Раптове кохання Доріана Грея виникає і закінчується несподівано не лише для читачів, а й для друзів головного героя. Абсурдним здається, що палко закоханий юнак може упродовж двох годин розлюбити кохану тільки тому, що вона погано виконувала роль Джульєтти. Але, за переконанням естетів, цікавість викликає лише мистецтво, бо воно є первинним, тоді як життя — вторинне. Доріан закохується не в реальну сімнадцятирічну дівчину-акторку, а в її шекспірівські ролі, які вона талановито виконує. Він мріє не як закоханий, а як імпресаріо — про те, що створить для неї свій власний театр, який вона уславить. І коли дівчина, закохавшись у Прекрасного Принца, починає грати погано, Доріан відчуває страшне розчарування і відштовхує дівчину.
Власне, Сібіл Вейн потрібна авторові тільки як демонстрація принципового положення естетизму: реальне життя, справжнє почуття вбиває мистецтво. В інших аспектах ця дівчина автора зовсім не цікавить, як і його героя. Розділи, присвячені родині Вейнів — стосункам між матір’ю, сестрою, братом, — зумисне банальні. Хоча актриса місіс Вейн, яка в своїй родині грає так само, як і на сцені, і більш за все цінує афектований, театралізований вияв почуттів, — і схожа, незважаючи на соціальну та інтелектуальну відмінність, на матір письменника, але банальність, трафаретність цього образу не допускає психологічних умотивувань. Те ж стосується і брата Сібіл. Ситуація загалом відтворює мотиви «Фауста», де в ролі Фауста виступає Доріан, Мефістофеля — Генрі, Маргарити — Сібіл, Валентина — Джим Вейн, моряк. Щоб уникнути аналогій, письменник варіює «фаустіану» у дусі естетизму: брата загиблої дівчини вбиває не герой, а випадковий постріл випадкової особи. Така зміна ефектніша своєю театральністю, так само, як і засіб, до якого вдається переляканий Доріан. Йому через двадцять років намагається помститися брат Сібіл. Доріан запевняє моряка у тому, що він — двадцятирічний юнак, який просто не міг знати його сестру. Тобто найперша вимога до сюжетних колізій — це їхній естетизм, ігрова, театральна ефектність, а не психологічна достовірність.
Смерть Безіла, як і смерть Сібіл Вейн, у романі Уайльда позбавлена психологічної достовірності. По-перше, обидві смерті є недостатньо умотивованими. Коли Доріан вирішив показати портрет його авторові, він не мав наміру вбивати Безіла. Мотиви вбивства прояснюються лише в одному абзаці: ненависть до майстра була навіяна раптово самим портретом, що на той час вже зловісно змінився. В Доріані «пробудилася скаженість зацькованої тварини».
Тобто ніякого реалістичного умотивування злочину в романі немає. Хоча треба визнати, що значна кількість сучасних реальних вбивств теж не має ніяких логічних умотивувань, що відображає і сучасна постмодерна література. Але в романі Уайльда є більше, ніж невмотивоване вбивство. Автор досягає того, що до самої постаті жертви ми починаємо ставитися не як до реальної живої людини, а як до естетичного феномену. Коли в романі лорд Генрі звертається до тексту Нового Заповіту, він проектує його на площину парадокса. На відміну від нього, Безіл Голуорд робить це цілком серйозно: він пропонує Доріанові помолитися разом. Це його останнє в житті бажання. Але наступна сцена переносить митця у площину естетизму. Тричі в сцені вбивства увага фіксується на одній деталі — руках вбитого: спочатку вони тричі здіймаються у повітря, дивно рухаючи скорченими пальцями. Потім неприродно вистромлені уперед руки Безіла здалися Доріанові дуже довгими. Далі вбивцю вразила страшна мертвотна блідість цих довгих рук. Непорушне тіло нагадувало моторошні воскові фігури паноптикуму. Востаннє Доріан бачить померлого через кілька годин, коли хімік Кемпбел збирається знищити груп: він сидить «уже прямо на стільці, і Кемпбел вдивляється в його жовтаве лисніюче обличчя».
Автор описує мерця як маріонетку, воскову фігуру, тобто надає цій ситуації дещо театрального забарвлення. Ігровий момент сцени вбивства заперечує психологічне співчуття до жертви — адже перед нами лише лялька. Цьому завданню слугує і згадана деталь — довгі руки. Безіл — маляр, а для маляра головним знаряддям праці є руки. Отже, вбиваючи творця, Доріан знищує це знаряддя немовби відокремлено від людини. Яке вже тут психологічне співчуття!
Шкода, але симпатію Уайльда викликає не жертва, а вбивця. Це теж один з естетичних парадоксів роману. Жертва завжди виступає в ігровому колі несправжнього життя.
Так, ми не можемо співчувати нещасній Сібіл Вейн в сцені її останнього побачення з Доріаном. Її поведінка нагадує афектовану акторську гру — Сібіл немовби грає вже не шекспірівську героїню, а саму себе. Вона вибудовує мізансцени сценічного руху: стає на коліна перед Доріаном, цілує його руки, падає йому до ніг, корчиться на підлозі, підповзає до коханого, простягаючи до нього руки. Ці дії нагадують режисерські ремарки до вистави. Але це не характеризує її з психологічного боку тому, що Сібіл не є психологічним типом. Вона недаремно акторка, тому і проходить її доля в романі не як реальна, а як частина вистави. Ми зовсім нічого про неї не знаємо, крім того, що вона талановито грала шекспірівських героїнь...
У літературному творі, написаному на засадах естетизму, обов’язково повинні бути витвори мистецтва. Це і сам портрет Доріана, і вистави за участю Сібіл, і музика Шопена, яку грає Доріан лорду Генрі. Доріан Грей колекціонував музичні інструменти, слухав опери Вагнера, захоплювався дорогоцінним камінням і красивими легендами про нього.
Доріану Грею здавалося, що вся історія людства — лише літопис його власного життя, не того дійсного, створеного обставинами, а того, котрим він жив у власній уяві, покірний вимогам мозку та потягу пристрастей.
Для кращого розуміння роману є книга, подарована Доріанові лордом Генрі на початку їхнього знайомства. Книга не названа автором.
То був роман без сюжету, точніше, психологічний етюд. Єдиний його герой, молодий парижанин, все життя був зайнятий тільки тим, що у XIX столітті намагався воскресити пристрасті та настрої усіх минулих століть, щоб самому пережити все те, через що пройшла світова думка.
Стиль книги схожий на стиль французьких символістів. «Це була книга, що отруювала». Від її впливу Доріан багато років не міг звільнитися.
Яку ж книгу подарував лорд Генрі Доріанові? Натяки в досить докладному переказі її змісту і стилю свідчать про те. що це міг бути відомий твір пізнього французького романтизму 30-х років XIX століття «Сповідь сина століття» (1836) Альфреда де Мюссе. У романі письменник змальовує типову трагічну історію одного з представників «розтраченого покоління», народженого під час Французької революції.
«Портрет Доріана Грея» — твір настільки естетський, що в його сюжеті знаходять місце навіть літературознавчі (ширше — мистецтвознавчі) розвідки. Ретельний аналіз книги, схожої, можливо, на «Сповідь сина століття», свідчить про те, що автор вважав розмову про мистецтво та мистецькі витвори складовою частиною художньої структури власного роману.
Доріан Грей був «отруєний» мистецтвом як він його розумів. Зло стало для нього одним із засобів досягнення того, що він вважав красою життя. Перед смертю Доріан каже про це лорду Генрі, але той лише сміється. На його думку, «мистецтво не має впливу на вчинки людини, навіть паралізує бажання діяти. Воно вищою мірою безплідне. Книжки, що їх світ вважає за неморальні, тільки показують світові його ж наругу, та й годі».
Чи ж годі? Фінал роману немовби дає відповідь на це запитання. Доріан доходить висновку, що молитва до Бога із Старого Заповіту «Покарай нас за беззаконня наші» краща за молитву Ісуса «Прости нам гріхи наші». Він бажає бути покараним, і врешті кара падає на його голову. Але він має ілюзію щодо власного каяття, що нібито дасть змогу почати нове життя. Чому ж ілюзію? Чи справді щиро кається вбивця? Звичайно, ні. Він скоріш самовиправдовується, адже навіть смерть Безіла втратила в його очах будь-яке значення. Таке каяття не приймається Богом.
Доріан розуміє, що єдиний добрий вчинок у його житті був тільки лицемірством: йому було цікаво носити маску доброчесності. Тобто і в цьому він виступає як правовірний гедоніст: перш за все його цікавлять власні перевтілення і власні відчуття. Він дивиться на все, навіть на себе, збоку, немовби розмірковуючи, наскільки це може бути красиво зіграним. Автор дає змогу своєму героєві «красиво зіграти» власну смерть...
Роман «Портрет Доріана Грея» є для нас твором, що послідовно розкриває поетичні принципи естетизму. А його автор є найпослідовнішим майстром теорії і практики естетизму.
***
1. Які положення теорії естетизму знайшли втілення у творі Уайльда? У чому полягає естетичний ефект фіналу роману?
2. Що таке гедонізм? До якого історичного типу цієї філософії належить теорія лорда Генрі?
3. Доведіть, що «Портрет Доріана Грея» — інтелектуальний роман.
4. Розгляньте роман Уайльда як детективний твір. Чи відповідає він вимогам детективного жанру? Яким саме? А чим цей твір відрізняється від відомих вам детективів?
5. Поміркуйте, що поєднує роман Уайльда із науковою фантастикою. Зробіть висновок про те, які жанри синтезував письменник у своєму творі.
6. Виявіть елементи театральності в романі. Як в цьому сенсі зображено Сібіл Вейн?
7. Як відомо, Оскар Уайльд вірив у величезну силу впливу мистецтва на людську свідомість, навіть ставив життя у залежність від мистецтва. Як же слід розуміти твердження письменника у передмові до роману «Портрет Доріана Грея»: «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі»?
8. Знайдіть у романі «Портрет Доріана Грея» висловлення, які подібні до девізу братів Гонкурів.
9. Наведіть приклади парадоксів з роману «Портрет Доріана Грея».
***
1. Перечитайте діалоги лорда Генрі та герцогині Монмаут. Спробуйте їх переказати. Чи вдалося вам передати зміст діалогу? Чому?
2. Що ви можете сказати про родинне життя лорда Генрі? Які функції в романі образу дружини лорда?
3. Чому Доріан ховав свій портрет від сторонніх? Чому саме у своїй колишній дитячій кімнаті? Як він розумів красу? У чому вбачав сенс життя? Чому така філософія неминуче призводить до поразки героя? Чим спричинене подвійне життя Доріана?
4. Випишіть із тексту роману кілька афоризмів, які вам сподобалися.
***
1. У чому схожість і в чому відмінність «Фауста» Гете та «фаустіанських» мотивів у романі Уайльда?
2. Які витвори мистецтва і які красиві речі міг би колекціонувати нинішній естет, якби був забезпечений так, як Доріан Грей? Які книжки він читав би?
3. Складіть уявний монолог лорда Генрі про цінність помилок юності.
4. Назвіть ще приклади сучасних трилерів, де не співпадає форма фантастичної істоти з її внутрішньою сутністю.
***
1. Чим вас зацікавив роман Уайльда? Чим взагалі твір приваблює сучасного читача, а чим — відштовхує? Які ідеї, висловлені в романі, можуть бути небезпечними для сучасного суспільства?
2.* Порівняйте, як варіюється мотив продажу власної душі у творах світової літератури: «Фауст» Й. Гете, «Портрет» М. Гоголя, «Шагренева шкіра» О. Бальзака, «Портрет Доріана Грея» О. Уайльда. Як впливає художній напрям на втілення цього мотиву?
***
1. Розгляньте ілюстрації Дениса Гордєєва до роману «Портрет Доріана Грея» (с. 189). Чи зумів ілюстратор за допомогою художніх засобів протиставити ідеальний образ юнака образу потворного зовні й аморального внутрішньо старого?
2. Розгляньте репродукцію картини Леонардо да Вінчі «Тайна вечеря» (с. 190). Що ви можете сказати про характер і темперамент кожного з апостолів? До якого художнього напряму ви вважаєте ближчим мистецтво Відродження — до реалізму чи естетизму? Чому?
***
Проведіть два судових засідання, присвячених справі вбивства художника Безіла Голуорда: перше — у світлі реалізму, друге — естетизму. Яким буде вирок у першому та другому випадках?
***
1. Естетизм — це концепція
а) романтичного мистецтва;
б) мистецтва бароко;
в) реалістичного мистецтва;
г) модерністського мистецтва.
2. Парадокс — це
а) явище реального життя;
б) художній троп, як метафора, метонімія;
в) логічна фігура;
г) спосіб мислення.
3. Мистецтво естетизму — це
а) відображення реального життя;
б) форма існування парадоксів;
в) таємна мова для обраних;
г) альтернативна дійсність щодо реально існуючого світу.
4. Доріан Грей відштовхує Сібіл Вейн тому, що
а) для нього це була легка пригода;
б) вона виявилася поганим дівчиськом;
в) вона надто кохала Доріана;
г) вона почала погано грати свої ролі.
